Вступ

Добре, що зима вже майже добігає кінця… Наче знову в дитинстві мріється, як нова весна стане краще за попередню. І все буде гаразд…

Звісно, я вже не хлопчик Василько, або Васько – юнак Василь, й не якийсь там сільський парубок, а справжній міський хіпстер Безіл. Чи може то тільки я тішуся такою надією? Мені досить важко видавати себе за справжнього мешканця цього мегаполісу. Не замовляю вже каву «експресо», тепер вже знаю, що її називають «еспресо». Пару місяців тому в мене не було навіть культурного шоку, коли дізнався про необхідність запивати цей чорний міцний напій холодною водою.

Тай хай йому… Досить вже вдавати з себе того, ким ти не є. А я насправді – Василь. Не люблю каву без молока, хоча це й не личить крутому менові. Ось і буду пити лате. Й, до речі, наголос на перший склад!

Ну, от знову я вихваляюся сам перед собою… Тай, мабуть, забагато філософствую…

А що? Маю право на це… Сьогодні ж п'ятниця! От і сиджу в своїй улюбленій кав'ярні, у найкращому в світі місці з другою чашкою лате.

Я працюю в представництві однієї з найбільших світових IT компаній. Працюю в шаленому ритмі. Й мені це, звичайно, до вподоби.

Але весь цей open office добряче дістав. Велике приміщення, розміром з стадіон «Металіст». Вулик з середини, ось що це таке насправді – не для нервових натур чи інтровертів.

Багато маю друзів, приятелів або тих, з ким можна просто потеревеніти за келихом крафтового пива. Але сьогодні немає настрою на все це.

Те, що зі мною трапилося цього вечора, почалося ще декілька років тому.