26

Адам і не міг подумати, що все так зміниться за його відсутності - він втратив повагу колег, які не розуміли його підвланості почуттям та як він так легко перекреслив усе над чим працював. Рік тому, він був шанованим гостем усіх конференцій та з'їздів, до нього записувались у черги заздалегідь, а зараз він просив, щоб його впустили в операційну. Чоловік втрачав свою інливідуальність за безкінечною паперовою роботою та сварками з матір'ю. Його промінчиком сонця був декількахвилинний відеозв'язок з дружиною перед сном. Таке життя швидко набридло обом.  
Без великих справ не було і великих грошей, виплативши  все, що заборгував помічникам та за оренду лаболаторії у Бергофа не лишилось ані копійки за душею. Він не знав як розповісти Катрін, що він переїхав до матері і що їм прийдеться жити з нею. 
Мати не хотіла бачити невістки на порозі свого дому, ще й тієї, яка зіпсувала  її сину життя. Жінка наполягала, щоб він розлучився з нею та забув про все, що їх зв'язує. Такого він не міг їй пообіцяти, часом узагалі хотів усе кинути поїхати в Україну і не повертатись і ця думка приходила в його голову все частіше.  
-Адаме, я так більше не можу!  
- І мені важко - потерпи, кохана. 
- Я стараюсь себе чимось зайняти, вчу німецьку та готуюсь до університету, але без тебе це немає сенсу. 
-Може це мені переїхати в Україну? 
- Що ти вигадуєш? 
Спочатку Катерина була катигоричною, але потім пом'якшила свою позицію і чоловік зміг її переконати. 
Вони більше години обговорювали всі плани на майбутнє - зваживши всі за і проти, вирішили кардинально все змінити. 
Бергоф хотів повернути кошти за навчання дружини, на яке вона вже не притендувала.  Катерина тепер буде готуватись, щоб вступити в медичний університет в Україні. Чоловік прийняв до уваги всі свої помилки та почав мислити стратегічно.  Вони домовились з Остапом, що вкладе гроші в його проект і буде його партнером. Той радо погодився, це було перекрасною ідеєю, бо він довіряв Бергофу та його професіональним навикам, як медика.  
Катерина чекала дзвінка від чоловіка, тому не випускала телефон з рук. Отримавши повідомлення від Остапа, відразу зблідла. 
- Мамо, це жахливо. 
-Що, Катрусю, сталось? 
-Яринки батько у лікарні у важкому стані. 
Прибігла Катерина до матері, яка якраз завершувала сукню дівчини. 
-Це жахлива новина. А як Ярина? 
-Не знаю. Як думаєш, можливо варто поїхати в Київ, щоб її підтримати? 
-Доню, ти сама вирішуй. 
-Напевне поїду. Вона в Польщу приїхала, як ,-в горлі в дівчини застрягли слова, які не хотілось казати,-...ну ти зрозуміла. 
Хоч пройшло вже багато часу, дівчина неохоче про це згадувала - спогади , мов обпікали її.  
-Тоді збирайся. 
-Це напевно не на один день. Тому, попрошу тітку Галину провідувати тебе. 
-Я що маленька. Ще за мене будеш хвилюватись. 
Катерина глянула зкоса на матір і промовчала. Мати не хотіла здаватись безпорадною та бути тягарем для когось, хоч і добре знала, що за нею потрібно наглядати. 
Дівчина відправилась першим потягом, на який були квитки. Катерина хотіла трохи поспати дорогою, бо на неї чекав важкий день.  
"Ніколи не розуміла жартів про плацкартний вагон, а дарма". Дівчина не зімкнула очей - там соплять, тут хроплять. А запахи які вирувавли - хтось вечеряє, хтось пітніє, хтось випускає гази, а іншим хватає тільки роззутись. Дівчина переписувалась з коханим, щоб відволіктись, але він швидко заснув. Тоді вона намагалась придумати назву їхнього проекту- перебирала в інтернеті  різні варіанти, хотіла щоб це було щось значуще та з прихованим сенсом. 
-Ти ще довго? 
Почула хрипкий голос біля своєї голови. 
-Що? Я не зрозуміла? 
-Мені твій телефон мішає спати. 
"Та невже, мій телефон?"- подумала дівчина і мовчки сховала телефон у кишеню. Все, що їй лишалось це думати та мріяти. 
Ідеальна назва прийшла до Катерини миттєво -"Особистий простір", точно! 
Все, що дівчині потрібно було зараз, це особистий простір. Думка про те, що вона  придумала таку назву трохи підняла їй настрій. 
Остап зустрів подругу на вокзалі та вони одразу поїхали в лікарню. Дорогою дівчина поділилась "Особистим простором" - який придумала.  
-Прикольно. 
-Що прикольно? 
-Звучить прикольно -як політична партія. 
-Ти як завжди, все перекрутиш. 
- Ну добре. Дійсно гарно звучить - молодець. 
-Я старалась. 
Міміка дівчина змінилась одразу, як та згадала куди вони прямують. 
- Ти чого надулась? 
-Та просто, уявила як зараз Ярині. В неї лише батько є, а мене мама - от як би з моєю мамою щось таке сталось, я б напевне збожеволіла. 
-Ярочка в дуже поганому стані. Батько ще не прийшов до себе, я боюсь за неї. 
-Не хвилюйся. Господь почує наші молитви і все буде добре. 
Приїхавши під лікарню, Катерина зніяковіла, вона не знала як себе поводити - чоловік був їй незнайомий, тому не знала чи варто іти до нього в палату. 
Яринка сиділа на лавці біля лікарні , було важко дивитись на неї. Обличчя бліде, синці під очима, непричесана, завалось, що це вона пацієнт, а не відвідувач. Завжди усміхнена та приязна дівчина не відреагувала на прихід Катерини та Остапа, вона зітхала та мовчки дивилась в асфальт. 
-Ярочко моя, як ти? 
-Все добре. Святослав зараз з батьком. 
-Дивись хто приїхав. 
Підняла дівчина голову на Катерину і махнула головою, привітавшись. 
-Я не знаю, що мені сказати зараз, але хочу щоб ти знала, що я поруч і допоможу чим зможу. 
Присіла Катерина поряд та взала дівчину за руку. 
-Добре. Дякую. 
Сухо та тихо відповіла Ярина. 
-Може вам поїхати додому? Ти б переодяглась і поспала. Катерина б щось приготувала, що скажеш? 
-Ні. Не може і бути мови про це. 
-Кохана моя дівчинка, поглянь як ти втомилась. Ти хочеш, щоб батько тебе такою побачив, як проснеться? 
-Не хочу. 
-Ну от. Візьмете домашньої їжі для батька, як він прокинеться. 
-А як він прокинеться і нікого не буде? 
-Я є. Святослав є - він не залишиться сам, ані на хвилину - обіцяю. 
Дівчина підвелась та мов сновида попрямувала до лікарні, щоб взяти свої речі. 
Катерина не хотіла залишатись самою в незнайомому місці, тому побігла  навздогін за друзями. 
В холі було багато людей, всі кудись спішили, шумно та гамірно розмовляли. З кожним поверхом вище ставало все тихіше та затишніше. Прибувши на потрібний поверх, Катерина спочатку хотіла почекати біля виходу з відділення, аж поки медсестра не звернулась до Ярини. 
-Федорова, візьміть рецепт - лікар змінив лікування, це треба негайно купити. 
-Зрозуміла. 
Остап взяв картку та пішов в аптеку, а дівчина пішла в палату. 
"Точно. Федорова Ярина Дмитрівна - я десь читала її ім'я в документах, тому мені знайоме це прізвище". 
Дівчина повільно йшла коридором і думала про те, що може її чекати.  
"Невже доля сама їх звела разом?"-не могла в це повірити Катерина. Довгий коридор став, мов гумовий, ніяк не закінчувався. Стіни тиснули на дівчину, серцебиття зашкалювало від хвилювання. 
Вона переступила поріг палати і заклякла. Молодий хлопець сидів навпроти лікарняного ліжка і вдивлявся в телефон, сам хворий, ніби спав. Катерина не могла  нічого сказати, вона співвідношувала все, згадувала різні моменти, де вони з Яриною були дійсно, як сестри.  
Не дивлячись на те, що чоловік був у важкому стані, Катерина хотіла, щоб це був той самий Федоров.  Вона шукала схожість між собою та Яриною і Святославом. Явну схожість їй важко було знайти, бо вона була дуже схожою на свою матір. Дівчина дуже хотіла побачити, як чоловік проснеться, щоб побачити, ті самі, зелені іскристі очі, вона так надіялась на це. 
На якийсь момент Катерина залишилась в палаті сама, діти хворого вийшли в коридор для розмови з лікарем.  Підійшовши до його ліжка,  пильно вдивлялась в його обличчя. 
"Тато?" -прошепотіла вона ледь чутно та доторкнулась його руки. Чоловік лежав такий спокійний, травму видавала лиш забинтована голова, а на обличчі його була, ніби посмішка, здалось Катерині. 
"Ти мій батько?"- прошепотіла ще раз дівчина і міцно взяла чоловіка за руку. На якийсь момент він ніби стис її руку у відповідь, з переляку вона відпустила та вибігла у коридор. 
-Олеся? - донісся голос чоловіка з палати. 
-Що ти казав татку- прибігла радісна Ярина. 
Чоловік не говорив більше нічого, лиж дивився на двері. Лікар оглядав його, а діти раділи, що батько проснувся. І Катерина раділа, бо не так багато вже є "Олесь" зараз, вона була майже на всі сто відсотків впевнена, що знайшла свого батька.