10

10 
Багато разів до дверей Олесі приходив Дмитро, жінка не хотіла його ані бачити ані чути. Поки Анна гостювала в Олесі, то спроваджувала його, але сама вона мала повертатись до своєї сім'ї, свого чоловіка з яким у неї було двоє прикрасних синів-  старший  Олександр, якого французи називали Алексом та молодший  Андрій якого називали Ендрю. Жінка не хотіла щоб діти забули своє коріння, але і боялась, що їхні імена будуть викликати предвзяте ставлення до них. 
-Я так більше не можу!  Він вже декілька місяців підряд приходить, а як мене побачить з животом, тоді точго не відчепиться. Я не хочу руйнувати чужу сім'ю. 
-Не плач, ти нівчому не винна. 
-Ти так думаєш? Я б не була така впевнена. Якщо б не уступила своїм принципам, то не потрапила б в таку ситуацію 
-Всі люди помиляються .  
-Ця помилка занадто багато може коштувати. Ти хоч розумієш, що я закохалась в одруженого чоловіка? 
-Недраматизуй, всі живі здорові. І в тебе є для кого тепер жити. 
Вказала жінка на вже досить округлий живіт Олесі. 
-Я ще нічого не вирішила, окрім того, що я хочу переїхати звідси. 
-Я не хочу продавати цієї квартири, в ній стільки історії. Мої  батьки отримали її, як працювали на заводі. Твій дід був дуже розумним, і швидко заслужив собі хорошу репутацію та високу посаду, він дуже пишався своїм домом. І я хочу знати, що в мене на батькввщині є дім. Можливо залишимо? 
-Як скажеш. Чи я можу тобі відмовити.. 
Невдовзі, продавши свій провальний магазин в Києві, Олеся переїхала у Львів. 
До народження дочки жінка старалась підзаробити ще трохи грошей, щоб їй хватило на перший час. Анна, допомагала усім чим могла, але найголовнішого їй ніхто не міг дати - підтримки. Бідолашній дуже хотілось, щоб її коханий взяв її за руку і завжди був поряд.  
Ще за декілька днів до пологів жінка відчула, що її тіло готується, але вона ще не була готова. Було страшно залишатись самій в квартирі,  вона боялась, що знепритомніє або впаде, або почне народжувати вдома,  всі можливі страхи вагітної жінки, не давали їй спокійно спати. На щастя,  пологи почались з невеликих потугів, які Олеся відчула одразу і поспішила в лікарню.  
Уважно вдивляючись в обличчя лікаря, жінка намагалась вловити суть його слів. Через глухий біль який пробивався ні то внизу живота, ні то в попереку і мов струм проходив аж до кінцівок, Олеся не могла зосередитись. 
-Зараз вже відступати нікуди. 
Підбадьорючи, потерї він її по плечу. 
-Я не зрозуміла, куди відступати, що сталось? 
Чоловік присів біля неї, взяв за руку, спробував сказати простими словами. 
-Ваша дитина прийняла неправильне положеня. Ви не хвилюйтесь, це дуже поширене явище, якщо ви мене будете уважно слухати, то і ви і ваша дитина будете у повному порядку. 
- Я буду. 
Жадібно ковтнувш повітря жінка схопила лікаря за руку. Відчувши страшенний тиск внизу живота, що її тіло все засудомилось. 
-О Боже, що зімною. 
-Ви народжуєте, моя люба.  
Лікар дав декілька вказівок персоналу і жінку перевезли у велику залу, що здалась Олесі трохи моторошною. 
Велике крісло в центрі і багато різноманітного медичного приладдя, від такої картини волосся стає дибки. 
Величезні лампи і багато людей в білих халатах, це все що помічала  Олеся поміж потугами.  Все її жіноче їство вивергалось на поверхню,  від невимовного болю вона сціпила зуби, вона не могла кричати, потрібно економити сили. По тому, що акушери та медсестри почали жваво над нею кружляти, жінка зрозуміла, що щось змінилось. 
Весь спітнілий, але дуже зосереджений лікар, підняв очі на жінку і мов дав їй сигнал, що ще трішки. 
Жінка не могла просто представити чи є у природі ще болючіші відчуття. 
-З усієї сили. Прислухайся до сваго тіла і штовхай! 
Жінка так старалась тужитись, вона хотіла швидше це все закінчити. 
-Скальпель! 
Мов кип'ятком обшпаривши її, лікар змушений був рятувати дитину, яка почала синіти.  
Декілька секунд, які стали вічністю- все, мов уповільнилось. В кутку цієї зали, що побачила стільки жіночих сліз та страждань, було місце, де панувало щастя, це невеликий столик, з усім необхідним для немовлят.  Жінка своїми ледь розплющеними очима дивилась в той куток, і на її очах появлялись перші материнські сльози. Дитячий лікар та медсестра затуляли стіл і все що там відбувалось. Помітивши дрібненьку і найгарнішу у цілому світі дитячу ніжку, Олеся вже закохалась в це дитятко. І чекала, коли вона привітається з цим світом. 
-Нарешті...нарешті.. 
Прошепотіла породіля, почувши як маля розплакалось. 
-Дівчинка. Вітаємо. 
Піднесла медсестра дитя до її мами. 
Зморшкувата, ще трохи бліда з бездонними очами незрозумілого  кольору дівчинка плакала і крутила своєю маленькою голівкою на всі сторони. 
Коли ейфорія від першої зустрічі пройшла, в жінки просто закрились очі. Олеся була дуже втомлена, і в дуже поганому стані. Жінці не доволяли сідати, лише стояти або лежати. Її рани не надто швидко гоїлись,  вона дуже хотіла себе пожаліти, що нема кому їй допомогти, але не могла, не могла дозволити собі розклеїтись.  
З таким кредо жила Олеся багато років, її материнське серце віддавало всю свою любов і турботу. Дівчинка стала сенсом життя який не давав їй ніколи опускати руки.