6

На фоні церковних дзвонів Катерина почула, як її мати щось вовтузиться вже по дому. 
-Мамо, котра година? Я не проспала? 
-Ні, ти вчасно. Ходи допоможеш обрати мені сукню. 
-Ого, все так серйозно. 
-Звичайно. Ти думаєш, сонечко доки буде гріти? Он вже вересень закінчується, а як підуть дощі, то й не одягнеш нічого вартого. 
-Тобі все личить, ти в мене красуня. 
-Не починай мені лестити з самого ранку. 
Катерина підійшла до матері, яка крутилась перед дзеркалом, глянувши на неї,посміхнулась. 
-Ти в мене справжня красуня, як не крути. 
Жінка дійсно виглядала дуже красиво. Сукня небесного кольору, зверху вона була з однотонної цупкої тканини, з довгим рукавом, гарно облягала талію Олесі, що підкреслювало її струнку фігуру, до низу була розшита гарним мереживом, яке жінка пришивала вручну. За формою сукня нагадувала польові дзвіночки, і мама у ній виглядала, як справжня квітка. Зібране в пучок волосся надавало образу строгості, а туфлі на невисоких підборах- святковості. 
- Ти що одягнеш? 
-Не знаю, щось зараз пошукаю. 
-Може, цю сукню чорну, що тітка Анна передала тобі? 
-Ні, мамо, вона якось не підходить до церкви. 
-Чому не підходить? Ти її ще жодного разу не одягала. 
-Ще одягну. Ти знаєш, я не люблю такого. Замість того, щоб я зараз прийшла і спокійно помолилась, я буду ловити на собі погляди. Ти знаєш наших людей. Для чого їх відволікати від Бога? 
-Знаю, знаю. Одягайся у що хочеш. 
- Я маю великий вибір завдяки тобі. Ти ж у мене особистий дизайнер, враховуєш усі мої побажання. 
-Катрусю, ти ж мій головний клієнт зараз. Залишившись без роботи, тільки й радості, що пошити тобі нове плаття зі старих запасів тканини. 
Швидко одягнувшись та причепурившись, вони вийшли на літургію. Сонечко дійсно було дуже ніжним, тому вирішили стояти на вулиці, біля входу в церкуву.Катерина частіше любила дивитись в небо, шукаючи Бога, ніж на ікони, тому виглядала трохи замріяно.  
Олеся зловила на собі погляди усіх, хто проходив повз, і по закінченню служіння навіть декілька компліментів від знайомих. 
-Ти кайфуєш, мамо, чи що? 
-Ти про, що зараз? 
-Складається враження, що ти спеціально дорогою додому зупиняєшся поговорити з усіма нашими знайомими. 
-Можливо,-відповіла жінка і підсміхнулась. 
-Все з тобою ясно. 
По дорозі вони зустріли мамину стару подругу з її великою сім'єю. 
У них були Хрестини. Галина, Олесина подруга, стала бабусею, з'їхались родичі з усіх усюд. 
Катерина та Олеся привітали і молоду сім'ю, і новоспечену бабусю. Багато знайомих облич побачила Олеся, вони колись були найкращими подругами. Олеся вчилась у школі разом з Галиним меншим братом, Ігорем, так і познайомились. Олеся швидко подорослішала, тому їй було легше дружити зі старшою за себе дівчиною, ніж з однолітками. 
Ігор Сидоренко був ще тим трієшником, тому Олесі по дружбі доводилось йому допомагати з уроками. Хлопець тоді дівчині здавався замкнутим і переляканим, навіть трохи дивакуватим. 
Зустрівши свого однокласника через стільки років, вона була приємно здивована. Чоловік виглядав статно, високий, темноволосий, навіть дивно було, що у його віці, у нього геть не було сивини. Його темні очі були наповнені горем, але усмішка намагалась усе замаскувати. 
-Ти маєш гарний вигляд, Бондаренко. 
-Дякую, ти також. Співчуваю тобі, чула про твою утрату.Ви як тримаєтесь? 
-Дякую. Час все лікує. В мене є ось ще місія. 
Вказав рукою чоловік на дівчинку років 13-14. 
-Знайомся, Аня. 
-Дуже приємно. Аню, це моя дочка, Катерина. 
-Привіт, -привіталась Катерина несміливо. 
Олеся підійшла до Ані, хотіла її підбадьорити. 
- Приблизно у твоєму віці я теж втратила маму, але тобі більше пощастило, бо твій батько з тобою, а в мене і його не стало, в один день з мамою. 
- Ясно,-невдоволено відповіла дівчинка. 
-Ну ми вже підемо,- перервала цей некомфортний момент Галина. 
-Всього найкращого вам,-сказала вона на прощання. 
-І вам,- відповіли мама з дочкою та рушили далі. 
-А це класно - мати найкращу подругу? 
-Звичайно, Катрусю. 
-А для чого? 
-Ну як для чого? Щоб проводити весело час, поговорити, підтримати одна одну, поділитись секретами. 
-Для цього в мене є ти, навіщо подруги? 
- Є речі, про які з мамою не хочеться говорити з тих чи інших причин. 
-В мене такого нема. 
-Доню, це погано, що в тебе немає подруги, ти ж не маєш ніякого соціального життя. 
-Ти про дискотеки та куріння цигарок у під'їзді? 
- Я про спілкування однолітками. 
-Я в університеті спілкуюсь. 
-В тебе є там друзі? 
- Не зовсім друзі, просто люди, з якими я проводила певний проміжок часу. 
-Катерино, чому ти все ускладнюєш? Кажи просто - знайомі чи одногрупники, якщо це не друзі. 
-Дивись, мамо, ми прийшли. В нас гості чи що? 
-Ти про що? 
-Он хлопчина біля наших дверей. 
-Доню, може, це до тебе? 
Коли мати з донькою підійшли до дверей, юнак їм вручив коробку, сказав підписатись, що отримали, і пішов. 
-Це, напевно, від тітки Анни передача знову. 
-Ні, мамо, це на моє ім'я. 
Зайшовши в квартиру, вони відкрили коробку і вмліли. 
-Це що, розіграш? 
-Доню, може, це інша якась Бондаренко Катерина недалеко живе? 
-Може. 
Дівчина дістала записку з коробки, і відразу сіла на підлогу в коридорі. 
-Що там?Дай сюди. 
Олеся взяла картку, і прочитала:"Кет, це тобі замість твого динозавра, а ще бонус, щоб ти полюбила нашу справу." 
-Що це? Ти знаєш, від кого? 
-Так, мамо, це блакитноволосий,- прошепотіла дівчина. 
-Який "волосий", ти що мариш? 
- Це від одногрупника. 
-Як? За що? 
-Я не знаю. 
Олеся переглянула вміст коробки, і теж сіла на підлогу. 
-Доню, там ж телефон, ноутбук. Дивись, там ще термос твій є. Що це за одногрупник такий? 
- Мільйонер,-монотонно та тихо відповіла Катерина, впершись лобом в стіну. Вона так пробула ще декілька секунд,тоді піднялась і почала усе запаковувати назад. 
-Ти не бачила, ніде не пише зворотньої адреси? 
-Ні,-відповіла ошелешена Олеся. 
Так і не знайшла жодної адреси на коробці. Катерина усе перепакувала у сумку, з якою ходить в університет, і взялась готувати сніданок. 
Мама була стурбована ситуацією, в яку потрапила її дочка. Вона переживала, щоб Катерина змогла знайти правильний вихід. Переживала вона не через невпевненість у морально-етичних цінностях своєї дочки, а через жорстокий світ який її оточує. 
Жінки завжди снідали, після церкви, бо часто ходили до Сповіді та Причастя. Олеся намагалась виховати дочку побожною та доброю людиною. Бували дні у жінки, коли їй не було більше з ким поговорити окрім Бога, бо Його ніхто не міг від неї забрати, Він не бував занадто зайнятий, щоб приділити час чи вислухати. В певні моменти життя тільки в молитві вона знаходила відраду та силу і хотіла, щоб її дочка у разі виникнення якихось проблем не шукала відповіді у чарці, цигарці чи ще в чомусь гіршому, а всвоєму серці, разом з Богом. 
-Чим мене частуватимеш? 
-Львівськими варениками. 
-А чого львівськими? 
-Це особливий рецепт, чи що? 
-Ні, мамо, просто тільки у нас готують вареники щонеділі, тому у неділю вони «львівські». 
-А з вишнями є? 
-Ти жартуєш, у вересні вже вишні велика рідкість. Ти від коли така вибаглива стала, матусю,-жартома запитала дівчина. 
-Коли не моя черга готувати,-посміхнулась мати їй у відповідь. 
Голосно посміявшись, вони сіли снідати. Ця маленька традиція була у них вже багато років, почалась з експерименту, коли десятирічна Катруся захотіла мамі приготувати сніданок,  і так повелось, що кожної неділі по черзі вони одна для одної готують сніданки. Багато горілих млинців, розварених вареників та пересолених борщів скуштувала Катерина, але вона зараз була упевнена, що її дочка дуже смачно готує, а що важливіше – робить це з любов`ю.   
Час проведений застолом завжди був за жвавим обговоренням, усього що відбувалось весь минулий тиждень і будувались плани на наступний. 
-Сьогодні ти мовчазна. 
-Угу, -покивала головою Катруся 
- Ти переживаєш за цю коробку? 
-Преживаю, - важко зітхнула і опустила голову. 
- Ти впевнена, що знаєш від кого вона? 
-Так, але давай ми сьогодні не будимо це обговорювати.Я краще приберу зі столу і піду вчитись. 
-Ти казала, що все вивчила вже до середи, що вчитимеш? 
-Я ще дещо забула,-дівчина піднялась і почала збирати посуд. 
Олеся бачила, що Катерина уникає її погляду і не хоче розповідати про свої переживання. Жінка ніколи не силувала дочку до відвертих розмов, бо довіряла їй і знала, що та сама прийде, як буде готова. Мало хто міг похвалитись такими стосунками з дітьми як у Олесі, чи то чрез те що вона і за матір і за батька була, чи через те, що у дівчинки не було друзів, Катерина ділилась усіма своїми секретами з Олесею. 
Не дочекавшись свого будильника, дівчина прокинулась і почала збиратись на навчання. Вона витратила більше часу на свій зовнішній вигляд, ніж завжди. Навіть забула матері нагадати про таблетки, що дуже здивувало Олесю. 
Катерина прийшла дуже рано в університет, вона виглядала цього Боднара з-за кожного кутка. 
Дівчина не дочекалась його на першу пару, на другу, на третю, аж після останньої, роздратована і розчарована, Катерина натрапила на нього біля виходу. 
-Ти хто такий? Благодійник? Маньяк якийсь? Чим ти думав, коли таке робив? Звідки в тебе мої речі? 
Усі навкруг студенти звернули на дівчину увагу. Від знервованості вона не могла спокійно стояти, а переминалась з ноги на ногу. На її чолі з'явились краплини поту, а колір обличчя переливався з бордового до фіолетового. Такою розлюченою вона ніколи ще не була. 
-Давай вийдемо, не психуй. 
Хлопець не був говірким, хоч і був популярним. Він дуже не любив показувати своє особисте на огляд постороннім, тому ця сцена була вкрай йому некомфортною. 
-А що? Ти не хочеш щоб про твої добрі справи знали? Не хочеш репутації волонтера? 
- Що ти верзеш, Кет? 
Дівчина дала хлопцю ляпаса по щоці з такою злістю, що аж зойкнула. 
- Ти глухий? Чи тупий? 
Хлопець взяв її під руку і провів на вулицю. 
Вона почула як його рука в`їлась в її зап`ястя, що трохи злякало дівчину. 
-Що за драма? В тебе що, проблеми з головою? 
-Це в тебе проблеми з головою. З якої радості такі подарунки? 
-Просто. Не подобається, то віддай назад і не влаштовуй сцен. 
Дівчина простягла усе, що забрала з тієї коробки. 
-Вибач, я втратила контроль над собою. Звідки в тебе моя адреса? 
-Реально, ти це запитуєш?Ти забула в який час ми живемо? Замість сказати "дякую", ти що зробила? 
-Ти сам винен. А термос?Ти що, ходиш за мною? 
- Ти дійсно трохи схиблена. Він був в парку, я впізнав, що це твій. 
-З якою метою ти мені відправив це? Я не якась дешева дівиця, що тобі буде кланятись і прислуговувати за таке. 
-Можливо, в мене є для тебе пропозиція. 
- Ти що собі дозволяєш?Думаєш, що мене можна купити, бо я бідна? 
-Що в тебе там, каша? 
-Де? 
-В голові. 
Дівчина розвернулась і помчала в напрямку своєї зупинки. 
-Почекай. Чого ти така, як якийсь варвар, не можеш дослухати, відразу робиш найгірші висновки? 
-Життя навчило. Що ти хочеш?- знервовано запитала Катерина. 
- В мене ділова пропозиція. 
-Яка? В тебе 2 секунди. 
-Будеш моїм асистентом. 
-Це як? 
- Будеш спілкуватись з клієнтами, замовляти рекламу, планувати зустрічі, займатись документами, бо я цього дуже не люблю робити. А гаджети, які ти мені повернула, потрібні будуть тобі для роботи. 
-Як ти це собі уявляєш? 
-Я тобі буду з зарплати вираховувати. Давай складемо графік, за яким будеш розраховуватись. Хочеш підпишемо контракт? Можеш сама скласти. Ти ж відмінниця? 
-Ну, так. 
-Ну от, і все на п'ятірочку мені треба буде робити. 
- Я подумаю. В тебе є мій номер, туди мені відправ усе, а я подумаю. 
Дівчина не забирала своїх подарунків, а просто пішла вздовж парку. 
Її голову забили сумніви та роздуми.«Чому він хоче, щоб я займалась його справами? Немає більш компетентних? Чи варто мені розпочинати? А якщо не вийде, я не зможу?» 
Звук телефонних повідомлень зупинив дівчину, вона присіла в кінці парку на лавку і почала розбиратись з усім, що там було. Перечитавши все, в неї з'явилась усмішка на обличчі. 
"Якщо я буду працювати на нього, то встигну зібрати більшу половину грошей мамі на Німеччину." 
Дівчина дуже раділа цьому, але якесь маленьке зерно сумніву мов тримало її за руку, і вона вагалась передзвонити і дати відповідь. Катерина пішла додому з надією, що впевненість в неї появиться, коли вона як слід усе обдумає. 
-Мамо, я прийшла. 
-Ну, що там? Віддала? Як пройшло?-налетіла з питаннями Олеся. 
-Віддала, поки що. 
-Як це? 
- Це була робоча пропозиція, а я все перекрутила. 
-І що? 
Дівчина усе розповіла матері: і про хлопця, і про скандальну сцену в університеті, і про пропозицію, від якої важко відмовитись. 
Жінка присіла на крісло і задивилась у вікно. Тиша панувала в домі декілька годин. 
Катерина займалась, розклавши стільки книжок та зошитів, що її за ними ледь видно було. 
-Доню, а ти хочеш? 
-Що хочу? 
Порушили вони мовчазну паузу. 
-Працювати. 
-Я хочу заробити тобі на лікування.   
-Це єдиний шанс? 
-Ні, мамо, не єдиний, але найлегший. Я б змогла не відриватись від навчання, багато часу проводити вдома з тобою, бо ця робота не прив'язує мене до якогось місця. 
-Я не можу вказувати тобі, доню, але завжди підтримаю. 
-Я знаю. 
Дівчина знову задумалась.Тоді рішуче встала, підійшла до матері, взяла її за руки: 
-Я погоджусь. Я нічого не втрачаю, а, навпаки, тільки виграю з цього. Можливо, це наш з тобою єдиний шанс. Що може статись поганого від того, що я почну працювати? 
-Я хочу, щоб ти була впевнена, доню. Не роби цього, якщо не хочеш. Не потрібно жертвувати собою заради мене. Ти думай про своє щастя, доню. 
-Я щаслива, мамо, коли я досягаю своєї мети. Наша мета зараз – Німеччина, а ця робота буде трампліном у її досяганні. 
Остап планував дуже важливу справу, «справу усього життя», для чого йому потрібні були перевірені люди. Він довго шукав вірного працівника, чесного та самовідданого, але справа була не у помічниці. Хлопець запланував таке, що боявся сам собі признатись, тому «виношував» цю ідею в голові та шукав хороших і надійних людей. Детальніши вивчивши біографію Бондаренко, хопця осінило – «ось вона, це доля, що ми зустрілись саме в такий час.