3

                                         3 
"Цвіте терен, цвіте терен, а цвіт опадає. 
Хто в любові не знається, той горя не знає…"-наспівувала солов'їним голосом жінка старшого віку, дивлячись у вікно та щиро і замріяно усміхаючись. 
В нічній сорочці, з розбурханим волоссям, вона пританцьрвувала і щиро раділа, немов у передчутті чогось грандіозного. Вона не могла дочекатись вечора, щоб побачити свого коханого Дмитра. Як згадувала його усмішку, відразу ставало так добре. 
Почувши, що хтось зайшов, вона побігла до дверей і з дитячою радістю накинулась обнімати Катерину. 
-Ти вже прийшла? Я зробила все що ти просила по дому. В мене сьогодні вільний вечір? 
-Добре мамо, зараз ми про все поговоримо, дай увійти. Що ти накидаєшся на мене у дверях?-відповіла Катерина. 
-Я не накидаюсь, я радію,- відповіла жінка,- і не називай мене "мамою", я Олеся. 
-Добре,я зрозуміла. Моєї мами зараз нема. Я знала, що цей день прийде,-розчаровано відповіла дівчина та навіть трохи розгубилась, вона думала, що її мама молода ще і має час.Вона думала, що у неї є ще час, щоб підготуватись до цього. 
Зайшовши в кухню , яка була обставлена не за останніми модними тенденціями, але обладнана усім необхідним, Катерина помітила, що приготована їжа так і лежить в тарілці, і таблетки мама не випила. 
-Олесю, ти чого не випила таблетки?-спитала вона, бо такого раніше не було. 
У відповідь почула лиш спів.. 
-"Вечероньки не доїла, нічки не доспала..." 
-Зрозуміло,- сказала Катерина. 
-Іди сюди, розкажи, як в тебе проходить день, голосно сказала Катерина, щоб її було чути до кімнати,- прибігла стурбована і емоційно заряджена жінка 
-Ну що там таке?-спитала вона. 
-Давай пити таблетки,-попросила її дівчина. 
-Я не хочу. Хіба мене щось болить, що мені лікувати? 
- Мамо тобі потрібно приймати їх регулярно. Ти ж знаєш, що це вітаміни, але вони покращують твоє самопочуття. 
- Я не твоя мама, я Олеся. Як я можу бути твоєю мамою, ти ж диви, яка доросла,-сказала жінка, не приховуючи хвилювання. 
-Ти моя мама, тобі 49 років, ти і справді Олеся, але, крім того, ти ще й моя мама. Тобі треба випити це, щоб пригадати, хто я і хто ти,-сказала Катерина, простягнувши їй таблетки. 
-Я мама? Я така стара? Цього не може бути, в мене немає дітей. Я не хочу дітей, в мене їх ніколи не буде!- розізлилась жінка і моторошно глянула на Катерину. 
-Так сталось, що ти мене народила, я в цьому не винна. 
Жінка впала на коліна і розплакалась. Вона спочатку ридала, а потім почала картати себе і битись кулаком в груди. 
-Як?Як я могла?Цього не можна робити, я погана і гени в мене погані.. 
Її слова виривались з найглибших надр її душі, вона плакала і схлипувала, постійно повторюючи одні слова, що вона погана. Жінка була в агонії душевних мук, тримала себе за голову і впиналась пальцями під волоссям, ніби хоче витягнути зі своєї голови якісь спогади. 
-Мамо, що з тобою? Не роби так. Я ж люблю тебе. 
Катерина присіла біля неї і спробувала її обняти, але не знала, чого очікувати у відповідь. Тому просто взяла її за руку, що привернуло увагу жінки, яка погрузилась у свою підсвідомість. 
-А я хороша мама?-спитала вона,витерши сльози рукавом своєї нічної сорочки. 
-Так ти дуже хороша. Просто ти хворієш, тобі треба регулярно приймати це і ти будеш себе краще почувати,-не менш схвильовано відповіла дівчина. 
- А де твій тато?-взявши Катерину за руку, спитала Олеся. 
-Десь є,- жваво, і з сарказмом відповіла двчина, витерла свої ледь виглянувші сльози і знову простягнула матері таблетки. 
-Почекай, почекай, а як звати твого батька? Дмитро?-запитала жінка, і почала метушитись, та крокувати з одного кінця кімнати в інший. 
-Так мамо. Я Бондаренко Катерина Дмитрівна,-відповіла дівчина і підвищеним голосом додала,-ти п'єш таблетки ? 
Глянула Олеся на неї. 
-Ага, давай. 
І проковтнула таблетки, що дала їй дочка.. 
Погрузившись у якісь свої думки, жінка пішла прилягла і заснула. 
Катерина дала матері додатково заспокійливе, щоб та відпочила, а сама тим часом потроху прибрала у кімнаті, пішла в кухню готувати вечерю, робила все, тільки щоб не давати собі розслабитись та не жаліти себе. 
Вона зраділа, коли в каструлі побачила вже почищену картоплю, значить буде легше, ніж думалось, але коли подивилась в наступну каструлю - там теж картопля, і ще у двох була чищена картопля. 
-Значить, весь тиждень будемо їсти картоплю,-видихнула тяжко Катерина, і взялась далі готувати вечерю. 
Вона знала, що сьогодні у мами буде важкий день, вона завжди згадувала його, і казала, що це найгірший день у її житті, хоч до кінця Катерина не розуміла усієї трагедії цього дня, бо мама їй не розповідала усіх подробиць. Завжди казала, що прийде час, і ти зрозумієш. 
Час минав, і єдине, що помічала дівчина, -це зростання маминого болю щороку. 
Невеликі прояви Олесиної хвороби почались не так давно. Спочатку просто нервоз, зміни настрою, інколи надмірна агресія, помітивши це, жінка наполягала на обстеженні, бо вона мала великий страх перед цією хворобою. 
Два тижні в пансіонаті у горах, де проводив свої попередні дослідження німецький молодий геній медицини, мали або спростувати, або підтвердити підозри Олесі. Висновок лікаря Бергофа поділив їхнє з мамою життя на «до» і «після». 
На такій не надто позитивній ноті дівчина пішла в ліжко. 
Коли Катерина розплющила очі, в голові уже було багато думок, чомусь на перший план вийшли питання, які раніше не турбували дівчину. 
-Другий день навчання. Що буде в універі? Цікаво, чи він знову буде уникати мене? 
Мама їй вже готувала сніданок, який заманював її прокинутись. Аромат ранкової кави не дав Катерині відлежатись у ліжку, і вона піднялась на зустріч новим пригодам. 
-Доброго ранку, доню. Як ти? Виспалась? 
Жінка дуже турботливо ставилась до своєї дочки. Але таких днів, коли вона залишалась сама собою, було все менше і менше. Олеся знала, що колись прийде час, коли Катерині потрібно буде турбуватись про маму. Сьогодні було свято для обох. 
- Доброго ранку. Все добре в мене, не хвилюйся. 
-Як пройшов вчора твій день в університеті? Немає проблем через те, що ти пропустила вже багато. 
-Ні, немає. Я в деканаті все пояснила, а решті знати не обов'язково. Не було мене, та й не було. Їм яка різниця? 
-Катрусю, ти знаєш, що я хочу щоб твоє життя було безтурботним, як і у всіх твоїх однолітків. 
-Знаю мамо. Я ж не турбуюсь про когось чужого, я турбуюсь про тебе. 
- Що, я знову була у поганому настрої? 
-Так. 
-Про нього згадувала? 
-Так. 
-І що? 
-Нічого. А що? 
- Я виглядала щасливою? 
- Так,- відповідала Катерина, не задумуючись, попиваючи свою каву. 
-Найбільше ненавиджу себе за те, що я згадую цього негідника, і ще й з радістю,-злісно пробурмотала жінка. 
-Мамo, не починай. Не псуй і собі, і мені настрою. Що було, те пройшло. В нас є ми одна в одної. Не сумуй, а я побігла, бо знову запізнюсь. 
Вибігла Катерина з квартири, дожовуючи свій бутерброд. 
Дорога до університету була у пішій доступності, тому вона приносила лише задоволення дівчині, великим плюсом ще було те, що вона її скорочувала стежками через парк.