1

25.05.19р 
В очах завжди видно все те, що приховане. Яка посмішка не була б широка - весь біль душі в очах. Зараз в зіницях Катерини віддзеркалювались скелясті обриви,буйні хвойні ліси, а от в глибині очей виднівся розпач і страх. 
Тільки загнана в глухий кут людина дивиться таким поглядом. Катерина стояла на роздоріжжі: або пурхнути додолу, не опиратись імпульсу або прийняти все – перебороти страх відповідальності . Хотілось змиритись і піти на дно, піддатись пориву вітру рухнути до підніжжя скелі, на якій вона зараз шукала відповіді на свій страх та приниження. 
Завите в локони каштанове волосся розвивалося і буяло, мов язики полум'я, неймовірна білосніжна шкіра, мов у принцеси з казки, сині як морська безодня очі робили її схожою на карпатську мавку. Покусані до крові губи, пошматоване і замурзане плаття видавали її непростий шлях на цю вершину. Струнка, але не надто худорлява, Катерина дивилась в глибину лісу, що її оточував, і вже була готова до зустрічі з Творцем. 
Долоні срашенно пітніли і вона щомиті витирала їх до свого колись найкращого плаття. 
Верхівки карпатських  ялиць, світанок і легкий туман, який мов загадковий камуфляж приховував від Катерини усю висоту скелі, на яку вона забрела, сама цього не помітивши. 
Нікого, зовсім нікого не було в полі зору, і це те,що так потрібно було дівчині. 
У вухах бубухкало її серцебиття, і чим ближче наближається вона до обриву, тим сильніше відчуває, як її організм протестує. Все труситься, руки німіють, подих мов на всі груди, а таке враження, що взагалі не схопила повітря, і знову її глушить серце. Хвилини, години пройшли перш ніж Катерина змогла присісти і збагнути, що не за цим вона сюди прийшла. Вона не дозволить одному випадку зіпсувати її життя. Роззирнувшись навкруги, відчула, як уся краса місця, в якому вона пробула останні години наповнила її.  Помітивши росу на маленьких білих ромашках, як мурахи барились щось носити-переносити, як усі, навіть найдрібніші, листочки і травиночки тягнуться до сонця, найменші павуки спритно плетуть свої павутини, щоб зуміти вижити, і це все так гармонійно. Все у світі має своє призначення, і кожна істота створена з певною метою, і бореться за своє існування. Вона зрозуміла , що в неї теж є призначення, і її життя повинно мати маленькі радості, та велику мету за для яких потрібно боротись. Відразу майнула думка про недільні сніданки з мамою та похід в храм, що було їхньою традицією, і серце знов загупало.... 
«-Мама.... що ж буде робити моя мама без мене?» 
Осяяло Катерину миттю, і вся образа, гнів, розчарування і ненависть - усе пройшло вмить. Вона згадала про реальність, у якій вона не одна, і в неї є відповідальність... 
А ще з духовним усвідомленням прийшло і фізіологічне, яке просто ошелешило дівчину тим,що вона як та крижина холодна. Руки і ноги вже стали задубілі, що пальці в кулак не згинались, одна нога вся подерта і поранена, але кров вже на ній висохла, і болю від цих ран вона не відчувала, лише холод, а інша в дорогій туфлі на підборах боліла, аж в грудях пекло, дівчина роззулась і випрямилась, подивилась на сонце, прижмуривши очі, і подумала: "Я готова прийняти усі наслідки, я буду сильною!" 
Весь горизонт навкруги заряджав просто несамовитим духом, туман, що стелився, немов би через ніздрі можна було затягнути подихом в себе, а з ним увесь дух і могутність тисячолітнього лісу. Кожне живе і неживе створіння по-своєму буяло і вітало новий прекрасний день, ніби в цей момент відбувається щось велике. 
Дівчина оглянула все навкруги, і на її обличчі з'явилась скромна посмішка, що так їй личила. 
Вона спускалась маленькими кроками, кожен з яких ранив її у саме серце. Дрібні камінці, гілочки, старе сухе листя обліпили її босі ноги. Щоб було легше ступати, вона чіплялась руками за дерева. Озирнувшись вона побачила, що пройшла не більше десяти метрів, а натерпілась вже добряче. Чи від утоми чи від холоду її тіло почало дрижати, зуб на зуб не потрапляв, дівчина не могла зосередитись щоб знайти безпечну стежку. Катерина вмостилась на камінь, щоб трохи заспокоїтись і привести думки в порядок, бо вже крадькома підбирався страх, що вона заблудиться, так і згине в цьому лісі. Помолившись та трохи перевівши дух, дівчина набрала повні груди повітря і різко встала, щоб рухатись дальше. Вмить стало темно… 
«Боже, не дай мені тут померти»- шепотіла дівчина попід ніс, отямившись на землі. Катерині було дуже страшно, особливо після того як відчула на губах смак крові, що стікала гарячою струйкою по її щоці. Голова так боліла, що дівчина втрачала свідомість. Вона картала себе за те, що прийшла сюди, наразивши на небезпеку, як могла залишити маму з чужими людьми, як могла думати про самогубство. Лежачи на холодній та мокрій від роси землі, бідолашна згадувала чому опинилась тут і від картинок, що проскакували в її голові в неї холола кров.  
Спочатку вона вдивлялась в ранкове і ще таке туманне небо, верхівки дерев що колихались від вітру, ранкові пташки надзвичайно гарно та різноманітно цвірінькали і мов приколисували її. Все почало кружляти в її очах, дівчині було дуже страшно, що вона не може опиратись своєму тілу і її повіки закриваються. Все, що лишилось їй – молитись. Молити Бога, щоб урятував її і пробачив за те, що вона думала вкоротити собі життя. Декілька слів вийшли теплою парою з уст пораненої і очі її заплющились, з надією на диво.