29

Міра слухала і не вірила жодному слову. Це точно не про її дядька. Його прагнення навести лад у місті було практично маніакальним. Він ніколи б не тікав, кинувши справу. Чи не заради цього він пожертвував всім і пішов на угоду з відьмою?

– Для чого йому таке робити? – заперечно похитала головою дівчина, уважно стежачи за Савицьким. Але його обличчя було кам’яною брилою, руки спокійно лежали на столі а очі буравили її з таким же завзяттям.

– Ви мені скажіть. У його автомобілі знайшли кров вашого колеги – Марченка, якщо не помиляюся. А ще є запис з відеореєстратора в ніч вбивства, на якому беззаперечні докази його причетності.

   Здавалося, світ дівчини розколовся. Вона надто добре знала, що таке беззаперечні докази. Отже, вони стежили за нею, бо думали, що дядько вийде на контакт. Чи, що ймовірніше, ховається в неї. То чому не вломилися з обшуком? Щось в усьому цьому дуже сильно муляло свідомість. І це окрім того, що Міра була впевнена в його невинності. Неможливо розіграти таку сцену в неї вдома, будучи винуватцем.

    Єдине дівчина знала точно: продовжувати цю розмову їй не хотілося. Не з цією людиною. Лише одна істота в цьому вимірі могла зараз пролити трохи світла на всю цю темінь. І Міра відчайдушно прагнула в цю ж мить знайти ту кляту відьму і допитати. Та спочатку треба було позбутися Савицького.

–  Що ж, якщо ви хочете знати, де мій дядько, то прийшли не за адресою. Я гадки не маю і вперше про його зникнення почула щойно. Як і про його причетність до вбивства. – Міра намагалася здаватися максимально впевненою, але те, як звузилися очі полковника, підказувало, що він їй не вірить. – Якщо у вас проти мене нічого немає, то я вже піду. Не люблю пізно тинятися містом.

      Вона обережно встала з-за хиткого столика. Кава в чашці, до якої дівчина так і не торкнулася, небезпечно захиталася.

– Саміро Ансарі, сядь і слухай! – жоден м’яз в його тілі не поворухнувся. Але голос став на октаву нижчим. Від цього в дівчини прокотилися мурашки і вона мимоволі плюхнулася назад в крісло.

– Я знаю, що напередодні вбивства Марченко вчинив з тобою дуже негарно. Знаю, що він був не сам. Його двох спільників виловили в Дністрі кількома кілометрами нижче за течією. Ще одного, місцевого, вчора помістили до психіатричної клініки, бо він намагався вкоротити собі віку, перегризши вени на обох руках. То як гадаєш, це не достатній мотив для людини, яка поклялася ціною власного життя захищати тебе?

    Очі міри стали завбільшки з повний місяць. Вона то відкривала то закривала рот в намаганні щось сказати, або хоча б вдихнути. Але слів не було, як і повітря в легенях. Та Савицький на тому не спинився. Він перейшов на шепіт, що звучав ще загрозливіше.

– Я знаю, що твій співмешканець і його брат були підозрюваними в першому вбивстві, але, якимось чином їм вдалося вийти сухими з води. До речі, чорнявий теж зник. Чи не так? Як і відьма, що їм допомагала. Мені не важко зв’язати все це докупи. Єдине, чого я досі не розумію, навіщо така прагматична і тверезомисляча особа, як ти, влізла у все це? Чому ти повірила потенційним вбивцям і підпустила їх так близько до себе?

  У чомусь Савицький мав рацію: колишня Міра ніколи б так не вчинила. Вона нізащо в світі не повірила б у всю цю маячню. Але тієї дівчини уже не було. Вона загинула в тій самій аварії, що й її найкращий і єдиний друг. До цього моменту Саміра і сама цього не розуміла. Але Савицький допоміг розставити все на свої місця. Поки він говорив, в голові дівчини крутилися коліщатка, аналізуючи все, що вона пережила з моменту аварії і до сьогодні. Вона так легко в це повірила, бо вже тоді знала, що щось надприродне відбувалося. І та аварія – не просто збіг обставин.

– Якщо ти справді хочеш вижити, то варто думати головою. Я не проситиму тебе поїхати з міста, бо однаково не послухаєш. Але…

– Якого біса ви говорите так, наче знаєте мене? – зірвалася з місця дівчина. Обличчя її стало багряним а очі загорілися люттю, як бувало всякий раз, як хтось починав повчати її. Дівчина тільки дядькові терпіла моралі й анотації щодо власного життя. А тут якийсь «вуйко з полонини» зібрався розказувати їй як жити і кому довіряти. – Я сама вирішу, що робити. От вам я ніскілечки не довіряю, і не дозволю лізти далі, аніж дозволяє субординація. Второпали?

    Савицький і оком не змигнув на її злісну тираду. Навпаки, дивна гордість заполонила його зсередини. Дівчинка справді не ликом шита. Однак, наглядати потрібно. Особливо тепер, коли Роман десь тиняється. Савицький ні на мить не повірив те, що його давній і, чи не єдиний друг, був винний. Але й дівчина була ні при чому. Принаймні, до вбивства вона не причетна. Чого не скажеш про тих двох, що  тиняються навколо неї.

    Саміра вдихнула морозного повітря і закашлялася. Здавалося, вона не дихала, відколи викричалася на старшого по званні. Снігопад посилився. Лапаті сніжинки холодили розпашіле обличчя. Прийшовши до тями, Міра рушила в бік свого будинку. Дівчина вважала, що розмову продовжувати не варто. Принаймні їй потрібно спочатку вгамувати емоції і проаналізувати отриману інформацію. Але шлях їй заступила велика постать сержанта.

– Ти не можеш мене затримати без доказів.

– На добу за неналежну поведінку – чом би й ні. А там, гляди, і докази з’являться,  – вишкірився хлопець.

 Йому було не надто більше, ніж Самірі, але кремезна статура і шрами додавали років. Та це було тільки на руку в тих справах, за які вони зазвичай бралися. Додавало грізності і авторитетності. Його начальник завжди видавався йому безкомпромісним і навіть трохи безжальним. Тим не менше – справедливим. І це подобалося тому хлопцеві, якого приставили до полковника Савицького в помічники кілька років тому.