28

      Двері тихо зачинилися і вони залишилися вдвох. На велике здивування Міри, жодної ніяковості між ними не було. Скидалось на те, що вони вже раками ділять один простір і навчилися співіснувати в цілковитій але дуже дивній гармонії.

    Дні перетворилися на безкінечні години очікування. Танхай так і не з’являвся і тривога наростала, скручуючи нутрощі в тугий вузол. Не додавало оптимізму і відсутність звісток від дядька. Він взагалі за весь час зателефонував лише раз.  Попросив Саміру не виходити поки нікуди і не покидати місто і просто зник. Телефон перебував поза зоною.

   Данай намагався вловити відголоски сили, але все було марно. Це гнітило його й іноді він поринав в дивний стан, який дівчина подумки називала «глибокою задумою»

  Ввечері на п’ятий день Саміра, одягнувши свої спортивки і більше на три розміри худі Руслана, вирішила, що сидіти в чотирьх стінах вона більше не може. Відчувала, якщо залишиться тут ще бодай на мить, то з’їде з глузду. Тому, зібравши у два доволі великі пакети всі коробки від піци і їжі з доставки, дівчина подалася до сміттєвих контейнерів.

   Дрібний сніг повільно кружляв в повітрі. Ноги мерзли в легких кросівках. Накинувши капюшон, Міра спокійно покрокувала знайомим маршрутом через двір. Здавалося, вона цілу вічність не була на свіжому повітрі. Від морозної свіжості паморочилося в голові.  

   Назад дівчина йшла зумисне повільно. Заховавши руки в кишені, насолоджувалася такою спонтанною прогулянкою. Відчувала себе в’язнем, якому нарешті перепало трохи волі.

– Пані Ансарі?

   Міра озирнулася на автоматі і одразу пошкодувала. Чоловік навпроти був одягнений в строгий костюм, які так любив носити її дядько. Чорне довге пальто розстебнуте, наче йому було душно в таку погоду. Трохи зім’яті штани і рідка щетина наштовхнули на думку, що чоловік давненько не був вдома. Сильний запах сигарет і недешевого одеколону залоскотав ніздрі. Мимоволі Міра глянула на його руки: тонкі білі пальці, без обручки і будь-яких слідів паління. Отже, просто просмердівся димом, поки чекав на неї. Десь має бути і курець.

   Дівчина глянула через плече. Обережно, щоб не здавалося, що вона шукає шляхів для втечі, але достатньо, щоб вловити рух позаду. Отже, вони стежили. Чому? Все таки підозрюють її і чекали, що вона видасть себе втечею.

– Не робіть дурниць, – заговорив чоловік навпроти. Його голос звучав спокійно, навіть розслаблено. Отже, загрозу в ній не вбачають. – Ми хочемо поговорити.

  Міра витягла руки з кишень і демонстративно склала на грудях. Помітила, як її маніпуляція змусила чоловіка напружитися. А той, що  позаду, наблизився ще на крок.

–  Для початку, скажіть напарникові не підкрадатися ззаду, якщо не хоче травмуватися, –  мовила впевненіше, ніж почувалася.

    Міра знала закон, як і протокол затримання. Будь-які необережні дії з їхнього боку можна буде розглядати як перевищення повноважень. А ці двоє не скидалися на тих, що ризикуватимуть. Вони були явно не з області.

– І представтесь, будь ласка. Бо якось нечесно – ви знаєте хто я, а я гадки не маю, з ким доведеться спілкуватися.

    Тінь усмішки пробігла по втомленому обличчі чоловіка. Він повільно дістав з внутрішньої кишені пальта посвідчення, водночас засвітивши пістолет, прикріплений до шкіряного ремінця портупеї.

– Полковник Савицький, ДБР, – спокійно промовив він, показуючи документ. – А це… – кинув погляд убік, і нарешті з-за спини Міри з’явився його напарник. – Сержант Бугай.

  Якби ситуація була іншою, Міра розсміялася б від душі. Сержант статурою справді нагадував великого бика – широка спина, здоровенні руки і погляд з-під густих насуплених брів.

  Та дівчину зараз хвилювало не це. Вона усвідомлювала, що справа не просто набрала резонансу, якщо в таку глуш прислали цілого полковника. Тут мають бути замішані впливові особи, не інакше.

– Що ж, сказала б, що приємно познайомитися. Але за таких обставин навряд чи таку зустріч назвеш приємною. Нащо так лякати? Думали, я тікатиму?

  Сержант уже відкрив було рота, але Савицький зупинив його дружнім легким ударом в плече.

– Піджени краще авто до он тієї кав’ярні, – вказав він на скупчення вогнів біля старого мосту. Там, знаходилася піцерія. Неподалік від неї і виявили тіло Марченка.

Дуже розумно. Хоче підловити, ведучи на місце злочину.

– Ми з пані Ансарі прогуляємося.

 Міра всміхнулася. Якийсь час крокували мовчки. Дівчина відставала на пів кроку від співрозмовника, даючи можливість йому вести себе.

– Можна просто Саміра. Не люблю всі ці формальності. Окрім того, ми з вами в якійсь мірі «на одному полі оремо». Судячи з вигляду, ви давно мене чекали?

– Не так вже й давно, – всміхнуся знову чоловік.

– То ви з напарником недавно в місті. Бували тут раніше?

– З чого такі висновки?

– Добре орієнтуєтеся, – мовила дівчина, спинившись перед дверима піцерії.        

    Всіма можливими силами вона намагалася не дивитися в бік моста, але образ підвішеного за ноги Марченка сам виник в уяві і викликав мурашки. Полковник не міг цього не помітити. Міра подумала, що все ж програла цю боротьбу.