27

Саміра різко перевела погляд на двері. У проході, мов грецька статуя, стояв Данай. У руці він тримав паперовий пакет з ліками. Виглядав так спокійно, ніби просто повернувся з вечірньої прогулянки до власного дому.

   Невідь чому, але Міра відчула полегшення. Мабуть підсвідомо вона вже зарахувала їх трьох до одного човна, тому в присутності цього нехай і зарозумілого янгола, їй було куди краще, аніж наодинці з дядьком.

    Дядько побагровів. Його погляд метався від племінниці до чоловіка, якого ще недавно підозрювали у вбивстві. З кожною секундою в очах з’являлося все більше тривожних здогадок.

–  У що ти влізла, Саміро? – нарешті спитав він хрипко. –  Як давно?.. Ти знала його до того як…

–  Ні. Стривай. – Міра підвелася різкіше, ніж хотіла. – Що означає «яку правду» він має мені сказати? Перестаньте говорити загадками.

Данай тихо зітхнув і сперся плечем об одвірок.

–  На ньому відьомська печать.

Він вимовив це так буденно, ніби йшлося про подряпину на руці.

– Думаю, він дещо попросив у нашої спільної знайомої. Почерк Рут важко з чимось сплутати. Та й інших відьом тут немає.

    Роман Валерійович різко втягнув повітря, немов риба, викинута на берег.
Це була його таємниця. І цей незнайомець знав занадто багато.

Невже клята відьма розпатякала?

Міра зробила крок до дядька.

–  Що ти попросив у Рут? – її голос затремтів. – Ти хоч уявляєш, у що вліз?

   Колись він хотів розповісти їй усе. Але тоді зупинився. Хто при здоровому глузді повірить у таке? Та останнім часом у місті коїлися дивні речі. Ритуальні вбивства були лише верхівкою айсберга. 

–  Я… –  він затнувся.

Будь-яке слово зараз означало одне: дороги назад не буде.

Данай підійшов до столу і поклав на нього аптечний пакет.

–  Спробуй довіритися їй, –  спокійно мовив він. –  Вам обом стане легше.
–  Ви, люди, такі кумедні у своїй любові до інтриг.

–  Оскільки ти все ще тут, –  Міра схрестила руки на грудях, –  то ви нічим не кращі. Чи й далі будеш корчити святого?

Данай знизав плечима.

–  Я хоча б не приховую своєї зневаги до вас.

Міра розгорнула пакет. Усередині були бинт, кілька пластирів і знеболювальне.
Вона тихо хмикнула. Слова цього янгола зовсім не сходилися з його діями. Але зараз було важливіше інше.

Вона підняла очі на дядька.

– Я не вбивала Марченка. – Пальці зім’яли край паперового пакета. – І я не пам’ятаю, як дісталася додому. Наче провал у пам’яті.

  Дядько довго дивився на неї. Пильно. Майже болісно. Він знав: вона говорить правду.

–  Я знаю, – тихо сказав він. –  Бо можу…

–  Хай мені грець, –  тихо присвиснув Данай. Він уважніше подивився на чоловіка. – Ти правдовідець.

На обличчі янгола з’явилася зацікавлена усмішка.

–  Починаю думати, що недооцінював таланти Рут.

– Хто? –  машинально перепитала Саміра.

–  Я відчуваю брехню, –  буркнув він, не звертаючи уваги на Даная. –  Завжди. Найменшу. Наче присмак. – Він провів рукою по обличчю. – Це те, про що я попросив відьму.

– Ти схибнувся! –  Міра різко вдарила долонею по столу.

–  Прошу, не кажи так. Я… я зробив це задля...

–  Ніщо не дається просто так, –  тихіше сказала вона. –  А дари відьми –  тим паче. У Рут усе має ціну, і то немаленьку.

    Роман Валерійович розгублено відкрив рот. Схоже, його племінниця знала про цей світ більше, ніж він сам. Не такої реакції він очікував.

Данай схилив голову набік.

– Міра має рацію. Що ти пообіцяв Рут взамін?

–  Молодий чоловіче, –  обурився дядько, –  а чому це ви мені тикаєте? Я взагалі старший і…

– Мені триста двадцять за вашими мірками, – спокійно перебив Данай і навіть не моргнув. –  А тобі… Скільки тобі? Байдуже.

    У кімнаті запала коротка тиша. Якби все це відбувалося за інших обставин, Міра, мабуть, розсміялася б. Таким ошелешеним дядька вона ще ніколи не бачила.

Дівчина важко видихнула і провела рукою по волоссю. Сплутані пасма дратували її.

– Припиніть. Обидва.

Її голос став твердішим.

– Не важливо, кому скільки років. У нас є проблема серйозніша. – Вона подивилася спочатку на дядька, потім на Даная. – Уже друге вбивство, і жодного підозрюваного.

            Данай нарешті сів поруч із Самірою. Роман Валерійович виглядав так, наче його світ щойно дав тріщину. Хоча, напевно, так і було.

– Як таке можливо? – він розгублено провів рукою по волоссю. – Тобто… я знаю, що ти не брешеш. Але як?

   Зараз він нагадував дитину, яка вперше стикається з чимось, що не вкладається у звичну картину світу.  Міра і сама ще недавно почувалася так само. Але варто було прийняти існування інших вимірів як факт – і все раптом стало на свої місця. Навіть дивно, наскільки природно це відчувалося.