26

Саміра повільно розплющила очі. Все тіло нило, а в голові гуло, немов з похмілля. Дівчина силкувалася згадати останні події, але окрім неясних уривків і густого туману в пам’яті нічого не було.

   Коли кімната перестала крутитися, дівчина врешті впізнала свою власну стелю. Отже, не все так погано. Вона вдома. Де вона була вчора? Невже так напилася, що нічого не пам’ятає? З ким?

   Дзвінок у двері розітнув тишу, а разом з тим – голову дівчини хвилею нудотного болю. Саміра застогнала і спробувала підвестися, та кімната знову закрутилася і дівчина, стримуючи рвотні позиви, вклалася на подушку.

– Хто б там не був – йдіть до біса, – кволо промимрила, натягуючи ковдру на голову.

  Дзвінок повторився а за ним в двері наполегливо загупали.

– І де ті двоє придурків? Невже важко відчинити? Поглухли, чи що?

– Саміро Ансарі, якщо ти не відчиниш ці кляті двері, я виб’ю їх до бісової матері!

   Хоч голос дядька Романа долинав під ковдру наче з-під товщі води, Саміра чула в ньому саме ті нотки, які ігнорувати ніяк не варто. Долаючи нудоту, дівчина підвелася в ліжку і скинула ковдру. На ній була її розношена піжама, і це неабияк заспокоювало. Не такою вже п’янющою вона вчора була.

      Не знайшовши біля ліжка тапки, дівчина босоніж попленталася в коридор. Стукіт в двері, здавалося, стрясав цілим будинком. Відмикаючи замок, Міра водночас придумувала відмазку для дядька. За алкоголь він сильно сварити не буде, а от за погану компанію – ще й як перепаде. І як на зло дівчина не могла згадати, з ким була вчора.

– Пробач, що змусила чекати, – промимрила, опустивши сповнені каяття очі. – Я трохи перепила вчора і…

– Перепила? – прогримів дядько, проштовхуючи її в коридор і грубо розвертаючи обличчям до дзеркала на стіні. – Якого дідька з тобою сталося? Не бреши мені, дівчино.

    Міра зупинилася перед дзеркалом і кілька секунд просто дивилася, ніби не одразу впізнала себе. Під очима – темні, важкі синці. Шкіра натягнута, сірувата. Губи  потріскали, в кутиках запеклася кров. Розсічена брова злиплася від темної кірки, яка стягувала шкіру й не давала повністю заплющити око. Ліва частина обличчя набрякла – щока розпливлася, колір переходив від синього до глибокого фіолетового.

    У волоссі застигла кров. Пасма злиплися, стали жорсткими на дотик. Якщо придивитися, між ними виднілися темні згустки. Ліве око майже не відкривалося – повіка налита, червона. Зіниця ледь проглядалася крізь набряк.

     На шиї – сліди пальців. Нерівні, темні. Декілька подряпин тягнулися вниз до ключиці. Коли вона ковтнула, біль віддав у скроню.

  Міра стояла мовчки. Дихала обережно, ніби боялася зайвого руху. Разом з тим дівчина почала згадувати і тремтіння прокотилося вздовж хребта.

– Що вчора сталося, Саміро. – Гнів в очах дядька змінився на жалість і голос став трохи м’якшим. Крізь одвічно строгу маску, яку носив шеф поліції, проступило щире, майже батьківське занепокоєння. – Розкажи мені все, як було. Прошу.

  Але дівчина не могла і слова мовити. Сльози душили її, змішані з відчуттям розчарування і безпорадності. Вона нічого не може їм протиставити, бо всі докази були непрямими, а її слова – пусте місце для правосуддя, яке сліпе і глухе, якщо ти не маєш козирів в руках. Марченко мав рацію, коли казав, що ніхто не повірить їй. Навіть дядько. Що б вона йому не сказала, голі слова не мали для нього такої ваги, як докази.

   Врешті вона просто довго ридала на кухні, під пильним поглядом єдиної зараз рідної їй людини. Коли запаси сліз було вичерпано, Міра заговорила. Зваживши, зрештою, що вибору у неї і так нема. Єдине, про що вирішила змовчати, то про присутність демона і його полювання вчора в місті. Невже відсутність обох у її квартирі свідчить про те, що до них повернулися сили і вони забралися у свій вимір? Дивно, але вона зараз багато віддала б, щоб на місці дядька сидів Танхай. Та навіть насупленому Данаю було б врази легше відкритися, аніж рідному дядькові. Одного разу вона вже бачила це розчарування в його очах.

   Але виходу не було. Дядько просто так не піде. Не тоді, коли побачив її обличчя. І вона почала говорити. Спочатку повільно, добираючи слова і стежачи за реакцією на них. А потім просто виклала все. Єдине, чого не сказала – яким чином опинилася в своєму ліжку. Цього Саміра сама не пам’ятала, як і того, чому взагалі досі дихала. Адже була певна – Марченко не збирався лишати її в живих.

   Обличчя дядька було кам’яним і практично не відображало емоцій, які насправді вирували всередині. Та стиснуті до побіління кулаки видавали напругу і злість, яку він все ж не міг приховати. Дівчина дивилася на ці руки, які колись підкидали її малу до стелі і ловив, ніколи не дозволяючи впасти. Тоді і роками пізніше, цей чоловік був для неї прикладом і вона постійно прагнула заслужити його схвалення.

– Ти була сама? – питання застало її зненацька і дівчина спершу не вловила суті.

– Я ж сказала…

– Не бреши Міро! – відрізав дядько. Він рвучко підвівся з крісла і заходив туди-сюди, міряючи величезними кроками маленьку кухоньку. – Марченка знайшли мертвим сьогодні вранці. Я ніколи не повірю, що ти могла таке зробити сама. Яким би він не був покидьком, Міро, те, що з ним зробили…

   Він замовк на півслові, а дівчині забракло повітря. Інформація надто повільно доходила до її мозку. Марченко, який хотів вбити її, – мертвий. Хтось вбив його. Хтось… чи щось. А найгірше те, що в її пам’яті була добряча прогалина. Чи могла вона вбити його, дістатися квартири, переодягнутися в чистий одяг і вирубитися у власному ліжку?