24

– Погляньте но, які люди вийшли в світ! – Огидно знайомий голос врізався в свідомість і Саміру пересмикнуло. Кого-кого, а Марченка вона хотіла зараз бачити найменше з усіх людей на цій планеті…чи в цьому вимірі. – Де пропадала, Ансарі?

    Міра занадто різко обернулася до чоловіка, що стояв позаду. Задивившись в темряву вона й не помітила, як він підійшов, ще й не сам, а в компанії своїх дружків. Одного з них дівчина знала – синок місцевого депутата. А от двох інших бачила вперше. Зважаючи на те, що в маленькому містечку вона знала всіх, ці двоє були явно не місцеві.

    Дівчина відчула поколювання в потилиці, наче хтось спостерігав за нею з темряви між будинками. Цілком можливо, що то клятий демон. Залишалося лише сподівалася, що він досі нікого не вбив. Але потрапляти на очі Марченку було не найкращим варіантом розвитку подій.

– Ти міг би, ну знаєш, хоч іноді не бути козлом? –  відрізала надто різко на його чергове перекручування її прізвища. –  Йди собі, куди йшов. Дружбани чекають, –  кивнула дівчина на трьох чоловіків, що стояли трохи осторонь і кидали в неї зацікавленими поглядами.

–  Чого ти постійно таке стерво? – Марченко втрачав самовладання, як і всякий раз в присутності Саміри. – Я ж по-доброму хотів. Стоїш тут сама на морозі, нікому не потрібна. Хотів пригостити чимось, зігріти. А ти отрутою плюєшся.

   Його тон насторожував. Різкий запах перегару вдарив в ніс, від чого неприємно залоскотало в шлунку. Марченко ще на крок наблизився до дівчини. На такий же крок підійшли і його дружки. Для когось такий маневр здався б звичайним, але Саміра знала точно – її намагаються загнати в глухий кут. Дівчина відступила на крок. Якщо Марченка вона заввиграшки вкладе на лопатки, то з чотирма чоловіками їй не тягатися.

   Дівчина відчайдушно поглядала на юрбу, але люди стояли до неї спинами, спостерігаючи, як загорається ілюмінація на головній ялинці. За веселими розмовами і гучною музикою її криків ніхто не почує. Тому єдиним варіантом було дати задню.

– Вибач, серйозно. Просто тиждень був важкий. Ще й дядько відсторонив від служби. Я просто не в настрої.

     Очі Марченка округлилися в подиві і Міра зрозуміла, що знову налажала. Не варто було згадувати, що вона фактично беззбройна тут стоїть. Марченко огидно вишкірився.

– То може гайда з нами в паб, – вишкірився Юльчик. Здається саме так звали цього дебелого, з одвічно наглою пикою синка депутата. – До нас тут друзі зі столиці завітали. Буде весело.

    Міра вичавила з себе подобу усмішки. Сама думка про цю компашку була їй неприємна. Чуття підказувало, що треба тікати. Але куди? Вони відрізали їй відхід до людей і єдиний варіант – бігти до сходів, що ведуть на гору – безлюдну і темну. Але ця темрява лякала Міру куди менше, ніж чотири придурки напідпитку з вкрай поганими намірами. Їхні погляди, спрямовані на неї були дуже красномовним і викликами неприємні мурашки.

– Пробачте, хлопці, але я тут декого чекаю.

– Кого?

– Друга.

   Міра уже знала, що програла, варто було тільки зиркнути на свого горе-колегу. Її відмазка тільки розвеселила Марченка. Чоловік схопив її за руку, наблизившись максимально близько. Його огидний подих смердів недешевим алкоголем і рибою.

– У тебе нема друзів, Ансарі! Не заливай. Ніхто в цьому місті і на метр до тебе не підійде, – плювався слиною Марченко. – Єдиний, хто тебе захищає постійно і сам скоро відправиться на спочинок. Тому краще тобі бути слухняною дівчинкою і я, можливо, буду на твоєму боці. Але тобі доведеться гарненько попрацювати своїм милим ротиком. Второпала, нє?

    Його дружки голосно зареготали, наче він сказав найвдаліший в світі жарт. Міра чудово розуміла суть сказаного. Найбільше її вразили не натяки на інтим, які чула від нього чи не щодня, а слова, сказані про дядька. Це могло означати тільки одне: Марченко знав явно більше, ніж вона, про все, що стосувалося шефа поліції. Мірі давно було відомо, що її колега не зовсім чесний. Його не раз підозрювали в тіньових справах і бачили в компанії з різними покидьками. Але дівчина сподівалася, що ці його справи далі банальних хабарів не заходили.

– Якщо ти думаєш, що можеш залякати мене, то ти помиляєшся. Я й без дядька дам раду такому гамнюку, як ти! – випалила Міра, вириваючи руку з його хватки і відступаючи ще на крок. Вона остаточно втратила терпець і контроль над її язиком взяли емоції. – Чи ти думаєш, що у відділку ніхто не знає про твої лайняні справи? –  перейшла на крик дівчина, намагаючись привернути увагу перехожих. Та ті вперто не дивилися в їхній бік. – Ти власноруч закопуєш себе все глибше. Але знаєш що? Так тобі і треба. Таким покидькам, як ти не місце в поліції.

    Різкий біль пронизав скроню. Міра заточилася і боляче гепнулася на бруковані сходи. Вона відчула, як щось тепле струменить із розсіченої брови, заливаючи око. Але Марченко не збирався зупинятися. Його лють остаточно заглушила здоровий глузд. Він схопив дівчину за волосся й потягнув у темряву за «Рукавичку».

    Міра закричала, відчайдушно борсаючись, але паніка стискала горло. Вдихнути було важко, ніби повітря стало густим і липким, як її власна кров.

   Троє інших ішли позаду, озираючись, чи не дивиться хтось у їхній бік. Площа гуділа музикою й голосами — люди святкували, сміялися, знімали відео. За кілька метрів від них відбувалося зовсім інше, але ніхто цього не помічав. Темрява згущувалася, коли вони зайшли за ріг будинку й рушили до підніжжя гори.