23

    Танхай крокував людною вулицею. Навіть попри майже відсутність демонічних сил, він почувався сильнішим за звичайних людей. Єдине, що заважало йому відчути себе цілісно – чужий одяг, який Міра змусила його одягнути, аргументуючи це тим, що за такої погоди мало хто нормальний ходитиме в самій сорочці. Під знущальний погляд брата, Танхай все ж одягнув довгий чорний плащ, який колись належав батькові дівчини і тепер той розвівався позаду при кожному кроці і муляв свідомість образом незугарного чорного кажана.

Якого біса я взагалі послухав цю людинку?

    Танхай впіймав себе на тому, що постійно думає про неї. А те, що сьогодні вранці він відверто витріщався, поки дівчина пританцьовувала на кухні в коротких шортах, взагалі вибивало його з рамок звичного самовладання. Чого б це йому, демону другого рангу, князю Червоних земель і спадкоємцю престолу задивлятися на людське дівчисько? Ну гарна вона. З цим не посперечаєшся. Але до демониць з їхнім запалом і пристрастю їй  –  як до неба рачки. Та й зустрічав він жінок немало на своєму віку, і ще жодна його так не дратувала і приваблювала одночасно. Навіть її людська слабкість викликала в нього не звичну огиду, а неконтрольоване бажання захистити.

    Танхай вголос вилаявся, через що дві дівчини перебігли на інший бік вулиці, косо зиркаючи в його бік. Але на цих людей йому було плювати. Чомусь лише конкретна особа людської раси не залишала його в спокої, і була лише одна істота в усіх вимірах, яка могла б йому це пояснити, але зараз демон не хотів її бачити. Не після того, як вирішив зректися всього на користь старшого брата.

   Сама винуватиця демонських терзань пленталася позаду. Прогулянка на руїни старого замку разом з демоном її не тішила, але й перспектива лишитися сам на сам в тісному просторі з янголом, видавалася ще гіршою. Може тому, що Саміра ніколи не була набожною і віруючою, Данай не клеївся з її уявленням про янголів, незважаючи на те, що був ним. Крім того, довіри у неї він не викликав, а цей його пронизливий погляд, здавалося, міг пропалити в ній дірку і доводив до нервового тремтіння. Взагалі "ці двоє" погано на неї впливають, як не крути.

      І все ж, дівчина пішла, зваживши на те, що демон був більш зговірливий. Саміра надіялася витягти з нього ще хоча б крихту інформації. Але весь час, поки йшли доволі людними, незважаючи на холод і пізній час, вулицями, Танхай вперто мовчав, а Міра намагалася наздогнати його, щоразу підбігаючи.

– Якого біса тут стільки народу? У вас карнавал якийсь?

     Танхай заледве проштовхався через натовп підлітків, що юрмилися на площі і йому вже вривався терпець. Чому вони взагалі поперли через центр міста, а не якимось іншим шляхом.

– Це найближчий шлях на гору. Мені б не хотілося йти старою дорогою, – мовила дівчина, вгадуючи його стан.

     Танхай так різко зупинився, що Міра врізалася в його широку спину й мало не гепнулася на бруківку. Та демон миттєво зреагував: перехопив її за руку, притягнув до себе, занадто близько, ніж дозволяла б звичайна обережність.

     Вона навіть крізь шари одягу відчула жар, яким пашіло його тіло. Ніздрі залоскотав пряний аромат спецій, змішаний із її власним гелем для душу. Дрібне тремтіння прокотилося тілом, а млість, несподівана й солодка, ледь не підкосила ноги. Разом з тим прийшли спогади про тунелі під містом. Тоді так само сильні руки буквально вирвали її з лап смерті. І цей запах…Схожий, але все ж інший. Як вона могла забути про це? Адже була впевнена, що тоді її врятував демон.

      Танхай завмер. Її пальці в його долоні були холодними, як лід.  Йому раптом захотілося обійняти її, зігріти, сховати від світу, притиснути так, щоб вона більше ніколи не падала. І водночас – відпустити негайно, зробити крок назад, поки полум’я в грудях не вирвалося назовні. Він знав цей вогонь. Тож він затримав її руку рівно стільки, скільки потрібно, щоб упевнитися: вона твердо стоїть на ногах.

– Тебе не вчили під ноги дивитися? Як мінімум корисно для життя, – надміру злісно прошепотів Танхай, відступаючи на крок від дівчини.

– Ти…,  – Саміра гадки не мала, як запитати. Чи не вперше в житті не знаходила потрібних слів. Але відчувала, що це важливо, тому мовчати було б безглуздо. – Ти знаєш інших демонів…маю на увазі, в цьому місці є такі, як ти?

     Тепер Міра була певна, що тоді в тунелях був інший демон.

– Що ти маєш на увазі? – здивовано звів брови Танхай.

– Те і маю, – зітхнула Міра. – Чи є в місті інші демони?

      Здавалося, кожне слово давалося їй занадто важко, наче вона не хотіла насправді знати відповідь. І Танхай бачив це надто чітко. Перед ним не була та несамовита і впевнена в собі детективка, якою він побачив її вперше у відділку. Дівчина здавалася розгубленою і вразливою, попри всю свою награну безстрашність перед світом, що раптом відкрився перед нею.

    Вони застигли серед людної площі. Вона дивилася куди завгодно, лише не на нього, а він цілком свідомо ловив кожен її рух, найменше тремтіння пальців, коли вона смикала край своєї чорної куртки. Кров пульсувала в її венах і так нестерпно манила пульсом на шиї.

– Дідько його бери! – знову вилаявся Танхай і декілька поглядів втупилися в нього. Але не це його хвилювало. Танхай відчув, як його сила знову хлинула в тіло, наповнила кожну клітинку нестримною енергією… і голодом. – Тобі краще зараз лишитися тут. Нікуди не йди, чуєш?