21

Міра широко крокувала майже безлюдними вулицями, не звертаючи уваги ні на що. Заглиблена у власні думки, вона не помічала постаті, що крадучись слідувала за нею від самого відділку. Світло вуличних ліхтарів виривало з темряви нечіткі обриси кремезного чоловіка в чорній куртці з накинутим на голову капюшоном. Він тримався на достатній відстані, щоб не загубити її з поля зору й водночас залишитися непоміченим.

      І якби детективка не була настільки збентежена тим, що нещодавно сталося в кабінеті дядька, якби не поринула в глибокий самоаналіз, до якого зазвичай вдавалася лише вдома, вона б неодмінно відчула за собою хвіст.

     Але Міра діяла на автоматі. Думки вперто крутилися довкола клятого демона і дядька з його таємницями. Вона й не помітила, як відчинила двері під’їзду й зайшла всередину.

   Лампочка на сходовому майданчику приречено блимнула й згасла, зануривши простір у непроглядну темряву. Міра навпомацки рушила вгору. І лише за кілька кроків зрозуміла – щось не так.

    Не було звичного скрипу й клацання замка, ніби двері під’їзду й не зачинялися за нею. Не було й тютюново-смаленого смороду, яким, здавалося, просмердівся весь будинок. А темрява навколо була надто щільною, глухою, мов під водою –  вона тиснула на вуха й груди.

     Тоді Міра відчула на собі чийсь погляд. По спині пробігло холодне тремтіння, та вона не зупинилася. Страх не сковував – навпаки, змушував мозок працювати на повну, гарячково перебираючи варіанти порятунку. Пришвидшивши крок, Міра майже влетіла на майданчик четвертого поверху з твердим наміром тарабанити в усі двері, доки хтось не відчинить.

    Лампочка на четвертому поверсі спалахнула, розрізавши темряву різким жовтим світлом. Міра застигла на півкроці до чужих дверей. Серце калатало десь у горлі. Вона повільно озирнулася.

    Позаду – нікого. Ніхто за нею не гнався. Ніхто не стояв у тіні. Навіть відчуття сторонньої присутності зникло, розчинилося, наче його й не було. Вона обережно підійшла до перил і, перехилившись, глянула вниз. Світло в під’їзді миготіло, ніби десь коротило проводку, але сходова клітка була порожня.

     У ту ж мить двері внизу скрипнули, впускаючи всередину сусідську пару з п’ятого поверху. Вони жваво про щось перемовлялися, сміялися, не звертаючи на Міру жодної уваги – так, ніби нічого дивного щойно не сталося.

     Дівчина врешті видихнула і попрямувала до своїх дверей. За ними рятівний спокій, її особиста фортеця, в яку немає доступу злу. Замок заспокійливо клацнув двічі, відгороджуючи її від зовнішнього світу. Автоматичне світло в прихожій боляче різонуло в очі. Знайомий запах і тепло приємно огорнуло змучену дівчину. Міра прихилися спиною до стіни і сповзла на підлогу. Задавалося, останні сили вона витратила на біганину сходами і тепер не могла навіть змусити себе роззутися. Ще й руки під бинтами почали нестерпно боліти, наче прямісінько щойно закінчилася дія знеболювальної мазі, якою її долоні щедро змастила Рут.

     В пам’яті виринув образ відьми. Її проникливий погляд, що бачив, здавалося наскрізь. Її мотиви, як не крути, були незрозумілі, хоч Міра подумки перебрала купу варіантів. Відьма врятувала її там, в підземеллі, а потім просто підставила перед дядьком. Як? Як вона змогла таке провернути?

– Клята відьма! – не втрималася Міра, злісно пнувши ногою поличку для взуття і звідти випали кросівки.

– Де тебе лихі носили стільки часу?

     Міра з переляку відсахнулася до дверей, боляче приклавшись плечем до одвірка. Чого-чого, а зутріти когось у своїй квартирі, замкненій з того боку, вона аж ніяк не сподівалася. Але голос був навдивовижу знайомим і належав тому, кого тут аж ніяк не повинно було бути.

    Коли перший шок відступив, Міра нарешті побачила власника того голосу. У дверях на кухню стояв Данай у її власному халаті, накинутому просто на голе тіло. Світла тканина дивно контрастувала з його майже бездоганною блідістю. Шкіра здавалася холодною, мов мармур, а рухи – занадто плавними, неприродно точними.

      Він був високий і стрункий, із правильною, майже красивою до нудоти зовнішністю. Світле волосся спадало на плечі, ніби його торкалося саме сяйво, а блакитні очі дивилися крізь неї, а не на неї.

– Якого біса ти тут робиш? – злісно зашипіла Міра, намагаючись підвестися.

    Обмотані долоні добряче ускладнювали справу, та вона вперто зіп’ялася на ноги саме тоді, коли Данай наблизився майже впритул. Повітря навколо нього стало густішим. Дівчина зробила відчайдушну спробу вдихнути, але кисню навколо було замало.

– Ти забула, з ким говориш, людино?

     Його голос був рівний, чистий, позбавлений емоцій, і саме тому пронизував до кісток.

Міра мимоволі зіщулилася.

– Ей, брате, охолонь!

   Танхай з’явився наче нізвідки й вклинився між ними, затуливши Міру своєю широкою спиною. Від нього тягнуло теплом і чимось первісним – димом, металом, кров’ю. На мить Мірі здалося, що вона вже відчувала щось подібне, відчувала його так близько до себе і точно не тоді, в допитовій. Але мозок вперто відмовлявся видавати потрібну інормацію, бо думки сконцентрувалися на ному.

     Його тіло було масивним, живим, з чітко окресленими м’язами, що перекочувалися під смаглявою шкірою. На плечах проступали темні, нерівні сліди – шрами, що перепліталися зі завитками татуювання.