20

 Рут ніколи насправді не любила цих людей. Мізерні, ниці, в постійній гонитві за збагаченням і швидкоплинним задоволенням – люди були для неї другосортним матеріалом, приземленими істотами, які не могли ні здивувати її ні втішити по-справжньому. Всі ці довгі століття вона відчувала себе самотньою, покинутою і не такою, як всі. Левиця в отарі овець, якій, одначе, заборонено їх їсти.  Лише спостерігати збоку, не втручатися, дозволивши їм самим себе нищити. Сміх, та й годі.

    Відьма мимоволі всміхнулася, перебігаючи дорогу до відділку. Відчувала на собі пильний погляд дівчини, яку залишила в провулку. Що сказати: здивувало її це людське дитя. Та чи людське? Відьма не відчувала в ній нічого надзвичайного, одначе, щось все ж таки було не так. Це вперше за все своє існування у цьому вимірі сила відьми дала збій і дівчина згадала те, чого не повинна була б пам’ятати взагалі.

  Тому Рут і пішла визволяти з чіпких лап людського правосуддя тих двох нещасних "безкрилих пташок". Може хоч вони пролиють трохи світла на все, що останнім часом відбувалося в місті. А щось відбувалося точно. Відьма відчувала сплески дикої, неконтрольованої і темної енергії в перемішку з чужими емоціями – лють, гнів, злоба, ненависть, – все це вирувало навколо і було геть неправильним. Занадто сильним, занадто концентрованим і зосередженим в одному місці – в її маленькому містечку.   

    За роздумами Рут й не помітила, як увійшла до відділку. Нікого не питаючи, попрямувала до кабінету шефа. Відчувала на собі здивовані, і дещо розгублені, навіть злякані погляди, але коли дивилася у відповідь, всі відводили погляди. Нічого нового – люди так завжди реагували на неї. Сила відьомської аури незримо тиснула, прогинаючи слабших, вказуючи на їхнє місце в харчовому ланцюзі. Колись Рут хотіла все змінити, стати людянішою, зблизитися з кимось. Але нічого не вийшло. Люди інстинктивно обходили її, почувалися незручно поруч з нею і ніколи не дивилися в очі, якимось чином відчуваючи небезпеку. І навіть коли приходили з проханнями, навіть коли отримували бажане – трималися від неї на відстані, наче та відстань могла б їх врятувати від її сили.

      Постукавши для годиться і не чекаючи відповіді Рут відчинила двері і спокійно увійшла до кабінету шефа поліції. Той навіть не встиг нічого заперечити лише безпомічно хапнув ротом повітря, наче риба на суші і нервово засовався на стільці.

     О так, цей екземпляр надто добре знав, хто така Рут і той факт, що вона сама прийшла до його кабінету радості не додавав до і без того сумної картини його нинішньої реальності. Та все ж, чоловік змушує себе зобразити подобу усмішки і встає, подаючись назустріч відьмі.

     Рут відмічає про себе його вміння тримати незворушний вираз. «Такий і дідька самого обдурити зможе» – подумала жінка, променисто всміхаючись у відповідь.

– Пані, Рут! Чим завдячую такій вашій несподівані з’яві в моєму скромному офісі? Кави? Чи чогось міцнішого? – недбало киває рукою в бік шафки, де зберігається пляшка дорогого віскі, якраз для особливих випадків.

– Іншим разом, Ромо, – дозволяє собі фамільярність відьма, знаючи, як злиться на подібне її співрозмовник. – Я до тебе у справі. Чула ти мого племінника закрив разом із другом. Негарно, одначе, з твого боку невинних саджати. Чи цього ти прагнув, випрошуючи в мене послугу?

     Роман Валерійович скам’янів і зблід, наче грецька мармурова статуя. З одного боку чуття підказувало, що ніякий він їй не родич і щось було в її приході зовсім неправильне. Не може ж відьма, яка ховається від суспільства, раптом взяти, і посеред білого дня припхатися до поліцейського відділка. І йому б відмовити їй і прогнати, але наче щось всередині замикається, не даючи навіть нормально вдихнути. Ще й крижаний голос відьми звучить прямісінько в його голові, тоді, як губи, щедро нафарбовані червоною помадою продовжують вигинатися в поблажливій усмішці.

– Не грайся зі мною, смертний. Я хотіла по-доброму, але якщо ти забув з ким маєш справу, то я тобі нагадаю, що угоду ти підписав власною кров’ю і тим самим вручив мені повний контроль над собою. Я можу хоч зараз обірвати твоє нікчемне життя просто наказавши тобі перестати дихати, – стиснула Рут кулак, потягнувши на себе невидимі пута, завдаючи легкого, але досить відчутного болю чоловікові, що застиг навпроти.

    Рут не любила шантаж і вдавалася до нього лише в крайніх випадках, що траплялися дуже рідко. Відьма могла стерти пам’ять всім присутнім і шефу в тому числі, але не могла стерти записи з камер і протоколів. А такі безперечно були, враховуючи резонанс злочину. Треба діяти по-іншому – переконати шефа, що ті двоє невинні, в чому, до речі, сама Рут ні миті не сумнівалася. Вона не стала б витягувати злочинців з-за ґрат.

– Ті хлопці невинні. Вони просто опинилися не в тому місці і не в той час. Моє тобі непорушне слово. Шукай справжнього вбивцю, поки він не здійснив свій черговий злочин. Ти ж не сумніваєшся в моєму слові? – прозвучало знову в голові і Роман Валерійович справді відчув, що не сумнівається. Хоч відчуття неправильності його не покидало, опиратися бажанню зробити все так, як просить відьма, він не міг.

– Марченко! –  гаркнув чоловік, відновивши дихання. – Де його біси носять?

   Рут непомітно змахнула рукою в бік дверей відчиняючи двері. До кабінету прямо таки ввалився Марченко, що очевидно підслуховував під кабінетом, але так нічого й не почув. Мазнувши масним поглядом по жінці, він втупився в шефа зацікавленим поглядом.

– Відпусти тих двох. У них є алібі, – зусиллям волі надаючи голосу безтурботності, промовив Роман Валерійович до підлеглого.