19

 – Чекай тут,  – якось грубо кинула відьма дівчині, коли вони врешті вибралися з тунелю і опинилися у дворику позаду музичної школи. Звідси було чудово видно відділок. – Не варто нам світитися разом. Та й не знаю я, як діло піде. Тому, краще постій отут.

   Сама вона впевнено попрямувала до входу. Її вогняно-руде волосся розліталося по спині і нагадувало язики полум'я. Рут граційно перейшла вулицю, ігноруючи пішохідний перехід. Під відділком нікого не було, тому вона безперешкодно прошмигнула всередину.

    Саміра тупцяла на місці. Осінній холод разом із сутінками оповивав містечко. В підніжжі гори клубочився туман. Дівчина зубами вибивала чечітку. Пальці від холоду задубіли, а терпець вривався.

    Замерзнувши остаточно, Міра швидкими кроками перетнула вулицю і майже увірвалася у відділок. Тепло разом з ароматом кави вдарило в обличчя, а здивований погляд дядька дещо отверезив.

–Ти чому примчала сюди так пізно? Що з руками?

  Саміра глянула на свої перебинтовані долоні.

–Довго розказувати. Я в нормі. Де вони? – вирішила не тягнути довго дівчина.

–Хто, дозволь спитати?

–Підозрювані у вбивстві в генделику?

   Дядько якось дивно глянув на неї з-під брів а тоді окинув поглядом напів порожній відділок, наче боявся, що хтось почує.

–Поговорімо в кабінеті.

   Він різко розвернувся і попрямував до масивних дерев'яних дверей. Саміра приречено попленталася слідом, не помічаючи прикутих до неї поглядів колег.

 Дядько зачинив обережно двері, так, наче занадто гучний грюкіт видасть його справжній внутнішній стан. А там вирувала буря з емоцій, яку він намагався вгамувати. Та спершу він міцно обійняв племінницю.

– Де ти була, Міро? Ти хоч уявляєш, як я хвилювався. Я шукав тебе повсюди. Ще б трохи, і я...

– Зі мною все гаразд, – здивовано пробурмотіла дівчина, намагаючись вивільнитися з надто міцних обіймів. Така реакція на її кількагодинну відсутність неабияк здивувала, і вона вже хотіла було пояснити все, та дядько і слова не дав сказати. Він раптом відступив до столу, а від його турботливого і доброго виразу обличчя не залишилося й сліду. Злість проглядала з-під насуплених брів, свердлячи дівчину недобрим поглядом. І той погляд просто таки кричав в голові дівчини дядьковим голосом: «краще тобі сказати правду, дівчино, бо не однаково не повірю жодному твоєму слову". Та все, про що Саміра могла думати, то про те, що десь тут за стіною сидить голодний демон і жорстокий у своїй правді янгол, а ще, відьма, від якої можна очікувати хто зна чого. Тому вона мусить викрутитися з цієї ситуації можливими і неможливими способами, навіть якщо доведеться поставити на кін свою репутацію психічно здорової.

– Де ти була? – надто тихо прошепотів дядько, і від того тембру спиною поповзли мурахи.

     В голові Саміри закрутилися варіанти: кав’ярні, площа, бібліотека… Але кожен здавався неправдоподібним. І тоді він сказав те, що вибило з неї повітря:

– Тебе не було тиждень. Цілий клятий тиждень, Саміро. Я обдзвонив усіх знайомих, облазив усі закутки й притони. В області підняв на ноги людей –  вони прочесали все місто.

      Саміра застигла. Кров стугоніла у скронях, а слова дядька дзвеніли в голові, не вкладаючись у свідомості. Тиждень? Усе, що вона пам’ятала, вміщувалося в один-єдиний день.

– Та ну... – вона насилу всміхнулася, спробувавши знехтувати тривогою, що стискала горло. – Я просто… втомилася. Була в одного друга. Мені потрібно було відволіктися. Мабуть, телефон сів, от я й пропала з радарів.

Дядько зиркнув на неї, не кліпнувши.

– А руки?

– Це… дурниця. У нього чайник зламався, ручка відірвалася. Окріп полився просто мені на долоні. – Вона продемонструвала бинти, вдаючи, що не надає цьому значення. – Не хвилюйся, все заживе.

      Її голос звучав занадто швидко, занадто гладко, наче завчена мова. І Саміра знала це. Знала й те, що дядько бачить фальш, бо він ніколи не купувався на чужі байки.

    Тиша повисла між ними, важка, задушлива. Вона відчувала, як кожна секунда цієї паузи ніби вирізає щось зсередини. А в голові раптом спалахнуло: якщо він не повірить – що зробить далі?

    Тиша стала нестерпною. Дядько не відводив погляду, і Саміра відчувала себе, наче на допиті. Його очі блищали гостро, мов лезо.

– У друга, кажеш? – тихо повторив він, розтягуючи слова. – І як звати того друга?

Вона відчула, як горло пересохло.

– Андрій… – вирвалося перше ім’я, що спало на думку. – Ну, ти його не знаєш.

– Андрій, – знову повторив дядько, майже смакуючи. – А де він живе?

– Та… тут, неподалік, – вона махнула рукою в бік вікна, не маючи жодного уявлення, що там насправді. – У гуртожитку.

    Він нахилився вперед, упершись руками в стіл. Його тінь розляглася на стіні, і Саміра відчула, наче та тінь повзе до неї, витісняючи повітря.

– У гуртожитку? – голос дядька став глухим, небезпечним. – У нас гуртожиток закрили ще три роки тому.

Вона похолола.

– Ну… я… – слова плуталися, наче язик перестав слухатися. – Він винаймає там кімнату… неофіційно.