17

    Саміра здивовано відкрила рота. Слова, що хотіла сказати застрягли напівдорозі. Все, враховуючи цю жінку навпроти, видавалося їй нереальним. Ще донедавна її світ був звичайний. А тепер всі установки злетіли. Янголи, демони, якась незрозуміла їй Темінь. А тепер ще й відьма, яка, за всіма законами природи мала б годувати черв'яків на цвинтарі. Але ось вона – шикарна жінка, на вигляд трохи старша за саму дівчину. Та вона виглядає куди краще, ніж та, кого вона називає онукою.

   Саміра перевела погляд на вогонь в каміні. Дивним чином це полум'я її заспокоювало, приводило до ладу внутрішній безлад. І якби дівчина копнула глибше, то цілком можливо зрозуміла б, що якось надто вже легко вона повірила у все це. Та вона не задавала собі питання «чому?». У неї була проблема, яку треба вирішити, і ще ціла купа інших, важливіших питань.

– Що ти робила в тунелях, дитино? – перервав тишу медовий голос відьми.

   Саміра перевела погляд на Ганну. Чи знає відьма, що її онука заманила її в ті тунелі і кинула на поталу тому чудовиську? Дівчина вже хотіла щось відповісти, та Ганна її випередила:

– Вона шукала відьму. Запитувала про Рут. Я вирішила провести її до тебе.

   В голосі жінки бриніла холодна байдужість. Здається, совість її не мучила. 

  Рутена звузила очі, буравлячи Ганну поглядом, що не передбачав нічого доброго.

– Хто сказав тобі про мене?

  Голос відьми набув крижаного відтінку, а полум'я позаду неї спалахнуло, підживлене силою, що рвалася з неї. На мить Самірі навіть страшно стало. Що, як вона зовсім не хороша відьма? Що, як вона змусить її розповісти те, про що дівчина не готова розповідати? Хто зна, якою силою володіє ця жінка.

   Та поки що, жодного втручання у власну свідомість Саміра не відчувала. Та й емоції, без сумніву, були всі її власні і цілком підконтрольні.

– Справа в тому... – почала дівчина, і боязко озирнулася на Ганну. Чи може вона бути максимально відвертою в її присутності?

– Не бійся, Ганна триматиме язика за зубами. Після такої дози мого найкращого пійла, вона буде покірна, як ягня, – лагідно протягнула Відьма, наче говорила про борщ.

   Від почутого волосся сторчма ставало, та Саміра розуміла – назад дороги нема.

– Вам знайоме ім'я Данай?

  Відьма не відповіла, але здалося, затамувала подих.

– Данай зі своїм братом у відділку. – здалося, брови відьми ледь сіпнулися, видаючи емоції, тому Саміра продовжила. – Їх підозрюють у вбивстві, що сталося у вашому клубі. Данай сказав, що тільки відьма зможе їм допомогти. Він підказав, як вас шукати.

   На превеликий подив Саміри відьма голосно розсміялася. Вона не повірила їй. Жодному слову. Ба, більше – Рут на мить подумала, що її намагаються обвести навколо пальця. Не може це людське дівчисько щось знати. Хтось просто хоче виманити її. Та вона не одну сотню прожила, щоб так просто повірити.

–Не знаю, де ти почула цю казку, але запевняю – це чистісінька маячня.

  Вона повільно піднялася і підійшла до розгорнутої на столі книги. Витягнула з-поміж сторінок засушену квітку і розтерла в долоні. Відьма робила це на автоматі, міркуючи над тим, хто насправді міг послати дівчину до неї. Хто і звідки міг знати імена стражів?

– Я не брешу вам. Ви ж відьма – маєте відчувати, коли вам брешуть, – мовила Саміра.

– Звісно, – Рут опинилася надто близько до дівчини. – А ще в мене є способи витягти з тебе правду, або ж змусити все забути.

   Вона здмухнула в обличчя дівчини розтерті в пил пелюстки. Саміра закашлялася. На очі виступили сльози. В горлі нещадно запекло, наче їй туди жменю розпеченого піску вкинули.

– Зараз ти вийдеш звідси і забудеш усе – імена, обличчя, і дорогу сюди забудеш. Мені байдуже, хто тебе послав, але я не настільки дурна, щоб купитися, – майже просичала відьма, а її зіниці знову стали вертикальними. – І подякуй, що я тебе на корм черв'якам не пустила, бо мені абсолютно начхати на твоє нікчемне життя. Двері там.

   І Саміра покірно встала і попрямувала, куди вказувала відьма. В голові було порожньо, немов в церковному дзвоні. Єдине, чого прагнула дівчина – добратися додому, прийняти гарячу ванну і відпочити після важкої нічної зміни. Саме такі думки вклала їй у голову Рут.

  На вулиці яскраво світило холодне осіннє сонце. Люди, звично бігли у справах. Ніхто не звернув уваги на поліцейську, що вийшла із занедбаної хатчини на розі двох вулиць.

   Двері позаду зі скрипом зачинилися, ховаючи за собою геть інший світ, який не належав людям і містив в собі відбиток чужого виміру.

   Саміра зітхнула і попрямувала вгору вулицею. В голові було на диво порожньо, але щось шкрябало свідомість, щось прагнуло вирватися, немов пташеня з клітки. Дівчина перевела погляд на забинтовані руки. Клятий чайник. І як тільки та ручка могла розплавитися і відірватися? Невже вона була такою неуважною, і надто сильний вогонь піддала на плиті?

–Стоп, що? – занадто голосно скрикнула і різко зупинилася. Лише декілька митей дівчина постояла, втупившись в дорожній знак «проїзд заборонено», а потім повернула назад і швидкими кроками попрямувала до облуплених дверей закинутої хати, яку вже давно варто було знести, та з якихось причин вона єдина залишилася поміж новобудов.