16

Вогонь у каміні заспокійливо потріскував. Тіні по кутках мерехтіли і колихалися, утворюючи химерні візерунки. Ганна врешті покинула марні спроби звестися на ноги і просто вляглася зручніше. Заколисана музикою полум'я і заспокійливими ароматами трав жінка заснула.

   Саміра теж спала, та сон її не був таким спокійним. Їй снилася непроглядна густа пітьма і палаючі багряним вогнем очі, що стежили за нею. Вона блукала в тій темряві, натикаючись на стіни, заходячи в глухі кути. Виходу не було.

   Відьма все так само сиділа в кріслі, переводячи погляд з жінки на підлозі до дівчини на диванчику. Вона втратила лік часу. Що таке час для такої істоти, як вона? Океан, не інакше. В людському вимірі час був обмеженим, конкретним і швидкоплинним. Для людей – не для неї. Вона прожила тут немало, і все йшло так, як би й мало бути: люди народжувалися і помирали, влада змінювалася, технології розвивалися. Її вже не прагнули спалити на вогнищі. Та й що б це дало? Тепер її послуг прагнули і платили великі гроші. І вона їх брала, даючи взамін бажане. Бо в цьому вимірі влада – не сила, влада – це гроші. І вона чудово засвоїла цей урок.

   Єдине, що дратувало відьму і навіть вводило в безумство – прив'язаність до цього клятого місця. Вона не могла покинути місто, бо сила, яка закинула її в цей вимір і зробила стражником, прив'язала її кров до якогось джерела.  Вона шукала те джерело не один десяток років, та все марно.

   Саміра повільно розплющила очі. Повіки важкі, немов свинцем налиті, ніяк не хотіли відкривати їй світ навколо. Перше, що помітила – мерехтливе сяйво на стелі. Воно витанцьовувало, вимальовуючи химерні візерунки.

   Потім прийшов біль. Боліли не руки – їх, здавалося і не було. Боліло все нутро, наче хтось там покопирсався і залишив по собі безлад.

    Дівчина зціпила зуби, стримуючи стогін. Насилу підвелася, щоб мати змогу роздивитися навколо. Одразу увагу привернув вогонь, що палахкотів в каміні. Він кидав теплі відблиски на дерев’яні стіни – здавалося, кімната дихала. Запах сушених трав усе ще висів у повітрі, але тепер він здавався важчим, насиченішим – як присутність когось, хто тут завжди. Погляд дівчини зачепився за жінку, що дрімала в кріслі поруч. Її волосся пасмами спадало по плечах і нагадувало язики полум'я.

  З пам’яті виринули палаючі очі демона, і дівчина мимоволі затремтіла. Сіла, опустивши ноги на підлогу. Дерев’яні дошки віддавали приємним холодом. Ковзнула поглядом по інтер’єру. Кімната була затишною, але дивною. Жодного світильника, лише вогонь і безліч свічок, розставлених на полицях, підвіконні, навіть на підлозі. Книжки –  старі, пошарпані – тулилися в темному дерев’яному шафчику, деякі лежали розкриті просто на столі. Між сторінок стирчали засушені квіти. Стеля була низькою, з потемнілими балками. На одній з них висіли сухі пучки полину, м’яти і ще якихось рослин, запах яких Саміра не могла впізнати.

   Найдивніше було відчуття, ніби кімната живе своїм життям. Меблі не скрипіли – вони мурмотіли щось тихе, ледве чутне. А фіранки, здавалося, повільно колихалися, хоч у приміщенні не було жодного протягу.

  Та було щось ще, що ніяк не давало дівчині спокою. Відчуття чужої присутності. Запах, яким був просякнутий простір і який Саміра чітко відчувала навіть попри важкий аромат трав – запах демона. Він точно був тут.

    Вона знову глянула на жінку в кріслі. Відьма. Виглядала зовсім нестрашно. Уві сні її обличчя розслабилось, а риси стали м’якими. Під вогняним волоссям, що спадало хвилями до грудей, вгадувалась майже тендітна краса. Проте щось у ній було надлюдське – шкіра занадто рівна, вилиці занадто різкі, губи – надто червоні. Навіть уві сні з неї струменіла сила, яку важко було описати словами.

    І раптом– очі. Вони розплющились повільно, немов приречено. Темно-зелені, з легким бурштиновим відтінком. І дивились просто на Саміру.

– Прокинулась, – промовила відьма, і голос її був м’який, як оксамит, та в ньому вчувався гул глибини – такий самий, як у морі, коли воно спокійне, але всередині ховає бурю.

   Її ніби пробило струмом – дівчина завмерла, не в змозі відвести погляду. Час зупинився. В очах відьми – не сон, не здивування, не злість. Там було щось більше. Вона наче дивилася крізь дівчину в її минуле, в її помилки, в її страхи і сумніви. Саміра, задавалося, забула як дихати і не змогла відповісти. Їй раптом здалося, що вона все ще спить. Бо цей погляд – не з реального світу. Це погляд того, хто дивиться крізь тебе – і бачить те, чого ти сама про себе ще не знаєш.

– Як почуваєшся? – якомога м’якше поцікавилася відьма, помітивши її розгублений стан. – Не бійся. Тут ти в безпеці.

– Де я?

  В горлі нещадно пекло, і Саміра заледве витиснула з себе ці слова.

– В лігві відьми, – почулося десь позаду, і дівчина мало не впала з дивану, так різко обернулася на голос.

    В дальньому кутку стояла Ганна. Саміра очам не повірила, настільки сильно змінився вигляд жінки. Дорогий костюм був пом'ятий і брудний. Бліда шкіра контрастувала з темними колами під очима. Шрам на голові видавався ще страшнішим у напівтемряві кімнати.

– В лігві відьми, – повторила вона вже з гіркуватою усмішкою. – Не хвилюйся, каже, що ми тут у безпеці.

– Від тебе, наприклад, – додала відьма рівно, не повертаючи голови.

– Ага, дуже смішно, – скривилась Ганна. – Затишно у тебе тут. Майже як у мавзолеї.