15

  Руда маківка відьми виринула з-під товщі води. Мокре волосся обліпило обличчя і плавало на поверхні, немов тинька на тихому озері. Жінка обіперлася на бортик оцинкованої глибокої балії, яка слугувала їй замість ванни. Тільки метал міг стримати жар її сили – тої сили, яку вона була змушена виплескувати з себе, щоб не згоріти. Тут, в людському вимірі відьмі вогню доводилося не солодко. Та вона вже звикла і призвичаїлася. Були й очевидні плюси: взимку вона не мерзла, та й воду в балії підігрівати не потрібно. Он, щойно мало не закипіла.

  Легка хмаринка пари піднімалася з поверхні води і огортала тіло серпанком з насиченим ароматом лаванди і жасмину. Бліда шкіра яскраво контрастувала з вогняно-рудим волоссям, немов полум'я зі снігом. Жінка була вродливою, чарувала тою природною красою, що в цьому світі все частіше замінювалася тоннами штукатурки. Пишні груди і тонка талія робили її ласим шматочком для будь-якого чоловіка. Та їй не були потрібні людські слабаки, які вважали себе мало не богами в цьому вимірі.

   Жінка висунула з води долоні і, принюхавшись, скривилася – потойбічний сморід глибоко в'ївся, здавалося, на клітинному рівні. Вона схопила губку і плеснувши якоїсь зеленкуватої рідини, заходилася гарячково терти тіло. Ніжна шкіра в деяких місцях почервоніла, а на тильному боці долонь виступили крихітні краплинки крові.

   Врешті, вона пожбурила губку в темний куток і, зітхнувши, знову обперлася спиною на бортик, закинувши голову назад. Метал балії приємно холодив розпашілу шкіру. Ще вчора вона в цій же ванні ніжилася в обіймах свого демона, не думаючи ні про що, окрім його гарячих рук, його тіла і губ, які ловили її подих.

   Та в одну мить на неї знову навалилося, як прокляття, як нагадування, що вона не просто так сюди потрапила. Наближення Темені стало відчутним просто фізично. Її кров закипала а сила рвалася назовні, немов розпечена лава з киплячого вулкану. І якби не демон, хто зна, чи не спалила б вона пів міста... Знову.

   Але він пішов, і якась пустка розверзлася в грудях. Відчуття те неабияк дратувало. Звісно, за стільки років вони звикли одне до одного. Точніше, звикла вона. Що відчував демон їй було невідомо. Та він завжди повертався, долав відстань між вимірами, і приходив до неї. Але тепер щось змінилося. Вона відчувала, що він більше не прийде. Чуття ще ніколи її не підводило. «Невже, через дівчисько?» Бачила ж, яким поглядом поїдав її, стискаючи в обіймах. І той його замислений вираз обличчя, коли дивився на непритомну дівчину, поки вона обробляла рани, вичищаючи залишки тьми. Знати б ще, що в цього демониська на думці. Та хіба він скаже їй? Ніколи не ділився сокровенним, лише тілом, лише пристрастю і задоволенням. І цього було досить, бо розуміла, що більшого і не могло бути. То що не так тепер?

   Ця думка вперто не йшла з голови. Вода більше не заспокоювала – лиш дратувала, шипіла під її шкірою, як кип’яток на розпеченому камені. Відьма рвучко вилізла з балії й, залишаючи мокрі сліди на підлозі, попрямувала до спальні.

   Краплі стікали підтягнутим тілом – гнучким, сильним і все ще молодим, зважаючи на вік. Її фігура була створена для руху, боротьби й спокуси: вузька талія, округлі стегна, живіт, мов натягнута тятива, і груди, важкі від тепла, що пульсувало всередині.

    У цю мить вона скидалася на Афродіту, яка щойно виринула не з морських глибин – а з самого серця вулкана.

   Відьма труснула головою і волосся вмить стало сухим. Накинула на тіло довгий шовковий халат смарагдового кольору, збризнула парфумом із золотистого флакончика з китичкою і, кинувши оком на своє відображення в дзеркалі, подалася перевіряти свою «пацієнтку»

     Дівчина лежала на диванчику у вітальні все ще без свідомості. Руки були перебинтовані по лікті. Бинти просякли лікувальними мазями і мали неприємний зеленувато-жовтий відтінок. Їхній різкий запах висів в повітрі. Та пропри це відьма чітко відчувала сморід, який лишає по собі Темінь з Четвертого виміру.

   Груди поліцейської ритмічно здіймалися і опускалися, слідуючи кожному вдиху і видиху. Обличчя було бліде – від болю, чи пережитого жаху, відьма точно не знала. Все, що їй було відомо – те, що досі жодна людина не вижила в сутичці з Темінню.

     Відьма не сподівалася, що демон кинеться рятувати людину. Спершу хотіла навіть не вмішуватися. Візьме виродок пітьмавий своє, тоді вона його прожене. Таким було її завдання в цьому вимірі – відганяти Темінь, але не втручатися в звичний порядок речей. Немає свідків – нема проблеми. А демон втрутився, не питаючи, і не коментуючи згодом свій вчинок. Так, наче діяв суто на інстинктах.

     Та щось в цій ситуації було неправильним. І це «щось» раптом заворушилося в дальньому кутку кімнати, застогнало, приходячи до тями.

    Руда повернулася на шум, відірвавшись від споглядання непритомної поліцейської і від думок, які їй самій не подобалися. Бо дівчина була вродливою, майже досконалою в своїй природній красі. І це дратувало нарцисичну відьомську натуру. А ще, вона відчувала те, чого не відчувала ніколи – ревнощі. Це дратувало, а тому потрібно було відволіктися на якусь іншу, куди більшу проблему. І ця проблема якраз злісно позирала на неї з кутка.

– На якого біса ти мене вирубила? – прошипіла Ганна, спопеляючи відьму поглядом. Її хустина сповзла, відкриваючи коротке біле волосся і величезний, від лівого вуха через всю голову аж до потилиці, шрам.

   Відьма зітхнула. Той шрам був нагадуванням про її невдале рішення і, як наслідок, почуття провини повставало з глибин її душі всякий раз, як бачила її перед собою.