14

   Саміра відчула, що готова ступити останній крок і віддатися цій рятівній заспокійливій темряві. Більше не буде болю, сумнівів, страху, жалю і марних сподівань. Тільки заколисуючий спокій. Варто лише зробити один єдиний крок назустріч.

   Та якимось внутрішнім чуттям дівчина відчула чужу присутність за спиною. В ту саму мить сильні руки обхопили її за талію, зімкнулися на животі, притиснули до гарячого тіла позаду. Після холоду, що панував тут відчуття були навдивовижу контрастними. Її обпекло чужим подихом, охопило жаром, від чого здавалося, що вона вся палає, немов відьма на вогнищі в часи інквізиції. 

  Дівчина смикнулася, намагаючись вирватися з тих небажаних обіймів. Різко вдарила ліктем назад, наосліп, кудись у бік, в ребра. За спиною рознісся хриплий рик – не людський, моторошний. Та хватка не ослабла. Руки, що тримали її, лише напружилися, зімкнулися міцніше, притиснули її ближче, впечатавши у власне тіло. 

   А потім її почали витягувати з рятівної темряви, видирати силоміць. А та не хотіла відпускати, глибоко запустивши свої мацаки під шкіру, в'їлася, закрутилася навколо зап'ясть і тягнула дівчину до себе.

    Біль був невимовний – наче разом із темрявою з її тіла виривали не лише живу плоть, а саму душу. Саміра закричала, і крик, розітнув повітря. Здавалося, навіть стіни здригнулися. З-за спини, в унісон її крику, роздався напружений рев – не людський, не звірячий, такий, що змушував кістки стискатися в холодному страху. Міра відчула, як напружилися його м'язи і зрозуміла, що він не відпустить її.

    Десь збоку темінь розітнув вибух світла. Але це було не просто світло – вогонь. Він промчав повз, обпалюючи щоку дівчини, і вихопив із мороку істоту, що стискала її руки своїми липкими, огидними мацаками.  

    Те, що тримало Саміру, враз зойкнуло... не голосом, а зсередини її самої. Вібрація болю пройшла по руках, по хребту, по кістках. Те, що вона вважала захистом, оголило свою справжню форму і це увігнало дівчину в жах.

   Воно було величезне, водночас здавалося безмежним, як тінь без джерела. Сутність зіткана з темряви, слизу й тліну. У неї не було обличчя – тільки пульсуюча маса з отворами, що то відкривалися, то закривалися, мов дихальні органи глибоководної тварюки. Мацаки – довгі, вузлуваті, мов коріння дерева, вкриті слизькими струпами, – стискали її зап’ястки, лишаючи по собі крижані відбитки, які ніби в’їдалися в шкіру. Венами розтікалося щось темне, утворюючи на руках химерну павутину. Воно тягнулося до серця дівчини, намагалося заповнити собою вщент.

   Усередині тіла чудовиська щось ворушилося – мов би інші істоти, менші, осліплені, м’ялися в безтілесному череві, що ледве тримало форму. Воно захлиналося світлом, і від того почало корчитися, видаючи вереск, схожий на поєднання металевого скреготу і крику немовляти.

   Запах. Саміра вловила його, і він вдарив в свідомість сильніше за біль: суміш прілої землі, гарячого металу і гнилого тіла – трупний сморід. До болю додалося ще й відчуття огиди, що просто вивертало нутро назовні.

    Вогонь палахкотів, розтинаючи темряву на шматки. Однин з мацаків огидно зашкварчав, коли полум'я його ледь торкнулося. Судомно сіпаючись, воно все ж відпустило дівчину і вона повалилася на долівку разом з тим, хто її тримав. На того, хто її тримав.

   Відвести погляд від істоти Міра не могла. Сутність задкувала, повертаючись туди, звідки прийшла. Але її зойк все ще лунав у повітрі, вібруючи в стінах, в її шкірі, в самих нервах Саміри.

   В голові туманило. Очі нестерпно пекли, наче хтось жменю солі насипав. Грудна клітка розривалася від несамовитого серцебиття а руки здавалися їй кривавим місивом: рвані рани на зап'ястях, з яких каботіла темна кров, тонкі шрами вздовж кисті, здерта до живого шкіра на долонях.  Водночас, дівчина відчувала страшенну втому. Вона була знесилена, спустошена. Грань між життям і темним «ніщо» зараз здавалася надто тонкою – один неправильний рух, і все. Навіть подих забирав занадто багато сил.

    Розфокусований погляд вихопив із темряви миготливий вогонь – він наближався, палахкотів, ламаючи морок на друзки. У жовтогарячому світлі з’явилися нечіткі обриси жінки з факелом у руках. Її кроки супроводжував передзвін – металевий, дрібний, мов тисячі маленьких дзвоників. Жінка нахилилася до неї, заглядаючи в очі. Замість смороду темряви Саміру огорнув знайомий, приторно-солодкий аромат – сухоцвітів, м'яти і свіжоскошеної трави.

    Але це не ця жінка її стримувала. Не вона вирвала її з лап темряви, тримала, не давала впасти у безодню. Це не її гарячі руки все ще притискали її змучене тіло, наче втримували в цілісності. 

  Саміра відчула, що опирається на щось міцне й гаряче. Її шкіра вловила ритм чужого серцебиття. Живе, впевнене, пульсуюче. Шкіри на шиї торкнувся гарячий подих. На мить здалося, що той, хто був позаду, провів носом вздовж її шиї. Принюхувався.

  Запах його тіла залоскотав ніздрі, розлився незбагненним теплом всередині. Той аромат видався Самірі таким знайомим, практично рідним, наче вона виросла серед запаху диму і прянощів. Він ніби щойно вийшов із тіні, де палає щось більше за вогонь. Теплий мускус, обпалений бурштин, трохи чорного перцю й ветиверу. Важке хрипле дихання на межі з гарчанням звіра. Якимось чином Міра розуміла, що позаду неї демон. Від усвідомлення цього мурашки побігли вздовж хребта.Та сили, щоб оглянутися в дівчини не було.

    Лише перед тим, як свідомість остаточно покинула її, Міра побачила очі – палаючі, надлюдські. Вони виблискували в пітьмі, мов два вогнища серед руїн.  Їхній блиск, вогненний і рішучий, не обпалював, а огортав, майже фізично торкався її.