13

13

   Саміра глибоко вдихнула, наче перед зануренням у воду і ступила на сходину. Вони круто спускалися вниз і звідси не було видно кінця того спуску. Прохід був доволі вузьким і невисоким, а сходи нерівними, наче витесаними наспіх.

   Ганна увімкнула ліхтарик на своєму телефоні і Міра поспішила зробити саме. Ризик оступитися і скрутити собі шию був надто високий.

    Вони йшли мовчки. Дівчина пробувала спочатку рахувати сходинки, але десь на сто п'ятій збилася з рахунку. Повітря ставало все важчим, застояним і густим. Пахнуло сирістю і пліснявою,  землею і ще чимось знайомим. Та Міра не могла збагнути, чим. Було зрозуміло, що вони вже глибоко під містом. Стіни стали вологими а сходинки – слизькими. Міра помітила, як струмочки води маленькими цівками просочувалися крізь кам'яну кладку, стікали сходами і губилися десь в темряві.

    Врешті, круто завернувши праворуч, вони вийшли в доволі просторе приміщення. З нього виходили три тунелі і Міра подумала, що з її орієнтацією в просторі вона загубилася б точно.

    Ганна ж безпомилково і без вагань ступила в прохід праворуч. Вона рухалася впевнено. Зрештою, змалечку бігала цими тунелями і кожен закуток був їй знайомий. Вона знала, куди завернути, щоб скоротити шлях і вийти в потрібному місці. Їй були відомі тунелі, що вели далеко за місто, проходили під річкою або виходили до підвалів старого замку на горі. Знала також, які з них були завалені і в які краще не потикатися. Тому й зараз йшла, міркуючи не про дорогу, а про дівчину позаду.

   Ганна знала Міру з дитинства. Заочно, щоправда. Її батько, Хассан, багато розповідав про доньку і майже ніколи не згадував дружину. Ганна вже тоді знала, що шлюб відомого юриста і місцевої «королеви краси» довго не протягне. Але, пам'ятаючи настанови бабусі, Ганна ніколи не лізла в чужу сім'ю ні порадами, ні власними почуттями. Так і залишилася зі своєю закоханістю, а об'єкт її почуттів, навіть не підозрюючи, повернувся в рідний Маракеш і кінці в воду.

   Крокуючи знайомим коридором Ганна подумки боролася з власними демонами,  наперед знаючи, що битву програно. Дівчина позаду більше ніколи не вийде на поверхню. Невелика плата за можливість виїхати з цього міста, яке вже майже наполовину поглинуте мороком іншого виміру. Жінка звикла до малих жертв, задля більшого блага. Зрештою, не тільки себе вона рятувала, а й своїх дітей. Колись на такі жертви пішла її прабабуся, щоб врятувати місто.

   Навіть якщо її шукатимуть, не знайдуть доказів, що пов'язали б Ганну з поліцейською. Жінка переконалася там, в кабінеті, що дівчина діє з власної волі і ніхто не в курсі її особистого розслідування. Єдине, що шкрябало десь на задвірках свідомості – відчуття неправильності всього. Та й думка про те, нащо юній особі здалася відьма, якось не давала спокою. Жінка відігнала від себе ці думки. Нащо марно себе накручувати. Вона вже зробила те, що мусила. Назад дороги нема.

    Востаннє кинувши на дівчину повний провини погляд, Ганна погасила свій ліхтарик і тихо звернула в бічний тунель, що мав вивести її на дитячий майданчик під горою з протилежного від генделика боку. Там її чекало заздалегідь припарковане авто і валіза з речами. Нарешті вона зможе покинути це кляте місто без наслідків і з майже чистим сумлінням. Їй було шкода Саміру. Але краще вона, аніж одна з її дітей.

   Міра йшла, уважно розглядаючись навсебіч. Інколи світло ліхтарика вихоплювало ніші і заглиблення в стінах тунелю. Іноді коридор двоївся і розходився у різні напрямки. Перед одним таким розгалуженням дівчина застигла. Той тунель вабив, наче сама темрява кликала, манила до себе. Дівчина так захопилася, що й не помітила, що лишилася сама.

    Світло ліхтарика вирвалося з тремтячих пальців Міри і вперлося в гладкі, білуваті, мов кістки, камені стін. Воно ковзнуло по присипаній старим пилом долівці, мов по застиглому попелу часу, але доходило лише на метр уперед – далі темрява ставала щільною, немов смола. Вона не просто поглинала світло – вона його ковтала, душила, ламала на уламки і змушувала тьмяніти, наче вогник свічки в безповітряному просторі.

    Темрява жила. Міра відчула це всім тілом. Вона дихала – важко, майже хрипко, з ледве вловимим гудінням, що могло бути як вітром, так і... чимось іншим. Її уява розбурхалася, але вона не могла стримати цього відчуття – там, у тунелі, щось було. Не порожнеча. Не звичайна ніч. Щось безтілесне, але реальне. Воно рухалося, клубочилося, спліталося з власною тінню і ставало обрисом – майже тілесним, майже живим. Темрява приймала форму, яку мозок ще не встиг усвідомити.

    Саміра здригнулася. Їй ураз згадалися очі Танхая – темні вирви, що вабили всередину, мов водоверть у безодні. У тих поглядах було щось древнє, щось, що не мало мати місця серед людей. Та ж сама сила – гіпнотична, магнетична – простягалася тепер із темряви тунелю.

    Міра зробила крок уперед. Стіни немов зсунулися ближче, видавлюючи з простору навіть звуки. Ще крок. Тишу розітнув легкий схлип – її власне дихання стало схоже на задихання. Ще один.

    І з темряви, здається, хтось відповів.   Світло ліхтарика мигнуло декілька разів і згаснуло. Міра судомно натиснула кнопку на мобільному, але екран лишився мертвим, чорним, наче й сам потонув у тій пітьмі. Температура враз впала на кілька градусів. Тиша тиснула на барабанні перетинки. І тоді Міра фізично відчула її.  Темрява щупальцями потягнулася до дівчини. Вона спершу м'яко оповила її, майже ніжно, немов теплі обійми матері. Погладила по щоці, змахнула з вій непрохану сльозу, заспокійливо поплескала по спині.