12

   Саміра глянула на жінку прямо, не криючись і не відводячи погляду від її обличчя. На перший погляд звичайна собі жінка – доглянута, вишукана і граційна. Останнє дівчина підмітила ще коли спостерігала за її ходою на високих підборах. Мінімум косметики, лише підкреслені тушшю зелені очі виблискували цікавістю і ще чимось, що видалося дівчині прихованою загрозою. Та чи могла ця жінка бути відьмою?

– Я прийшла з особистих причин. Це не зовсім стосується справи...

– І все ж?

– Я знайшла її ім’я в архіві і...

– А навіщо шукала?

– Там сказано, що вона відкрила перший в місті генделик і...

– Що з того?

– Але її тіло не знайшли після повені і...

– Хочете розслідувати справу сторічної давності? – з неприхованою іронією запитала жінка, розплившись в недобрій посмішці.

– Що, ні я...

  Саміра запнулася. Сказати прямо, що вона шукає відьму було б дурістю. Хто при здоровому глузді в таке повірить. Та й образитися може жінка на таку заяву. Дівчина зрозуміла, що була зовсім не готовою до подібної розмови.

– Я пишу наукову статтю про е-е-е.. незвичайні випадки в історії міста, і цей здався мені цікавим. Тому я...

– Ти геть не вмієш брехати, дівчино. Моя тобі порада: хочеш когось надурити – дивися в очі, а не вивчай будову власних рук, перебираючи пальчиками, як злодійкувате дитя в базарний день.

   Саміра й не помітила, як жінка, обійшовши стіл, опинилася позаду неї. Дівчина навіть озирнутися не встигла, як відчула холодне лезо на власній шиї.

   Ганна нахилилася до самого її вуха. Її дихання залоскотало скроню. Голос перестав бути солодкавим і приязним. В ніс вдарив аромат дорогого парфуму і ще чогось приторно-нудодотного. В уяві Саміри зринув спогад про склеп – стару усипальницю на Личаківськім кладовищі. 

–А тепер кажи, солоденька, і раджу не брехати цього разу. Терпіти не можу брехню, – втиснула вона лезо сильніше, і Саміра відчула, як тоненька цівка крові сповзла за комір. – Хто тебе послав і нащо тобі здалася та стара відьма?

–Ви ж розумієте, що зараз погрожуєте полісменці?

–Полісменці, яка влізла куди не слід. Полісменці, яку відсторонили від справи і яка припхалася сюди без зброї, – всміхнулася жінка. – Звісно, я розумію. Та, бачиш, мені начхати хто ти. Єдине, що мене цікавить, чому після ритуального вбивства в моєму клубі всі раптом зацікавилися моєю бабцею?

–Ритуального вбивства? Чому ви вважаєте, що воно ритуальне?

   Саміра, звісно, сама думала про це, але слідство чомусь відкинуло цю версію. Данай сказав, що саме через це вбивство вони застрягли у нашому вимірі. Та звідки про це знати цій пані.

–Дівчинко, у мене є очі, що бачать крізь стіни, і вуха, що чують за кілометри, – протягла кожне слово жінка і Саміра зрозуміла, що вона говорила не буквально. – А ще, у мене є голова на плечах і здатність скласти два і два.

–І відсутність почуття самозбереження.

  Сама не знаючи, нащо то ляпнула, Саміра прикусила язика. Подумки перебирала в голові прийоми самозахисту, та позиція в неї була невигідна.

–А мені нема чого боятися. Я на своїй території. І, повір, своє я захищатиму.

–Я на ваше не зазіхаю.

–Та невже?

–Гаразд, – дала задню дівчина. – Я скажу правду, тільки не ображайтеся.

 Саміра відчула, як напружилося позаду неї тіло жінки. Вона, здається, навіть подих затримала.

–Я шукаю відьму. А друг сказав, що сто років тому єдина відьма в місті керувала генделиком. В архіві я знайшла ім'я і так пов'язала її з цим місцем. Чесно кажучи, навіть не сподівалася, що це виявиться правдою.

   Саміра видихнула. Здавалося, легше було б пробігти марафон, аніж вичавити з себе ці декілька слів. Сама не вірила в те, що визнала щойно. Абсурднішої ситуації годі пошукати.

    Та натиск ножа раптом ослаб. Слідом за цим позаду почувся сміх, який перейшов в регіт. Все ще сміючись Ганна повернулася назад у крісло, кинувши невеличкого ножа з металевим різьбленим руків'ям на стіл перед Мірою.

– Ти сама не віриш в те, що говориш. Та щось змусило тебе прийти. Хотілося б знати, що?

– А що змусило вас прикласти ножа до горла працівнику поліції? – саркастично запитала Міра, відчуваючи, що відповідь їй не сподобається.

   Ганна зітхнула і витерла рукавом сльозу, що виступила від сміху. Враз вираз її обличчя став серйозним. В тонкій лінії, в яку злилися уста жінки, читалася злість.

– Ти не при виконанні, якщо не помиляюся. Скажу тобі лише раз, а ти роби висновки. Не лізь у те, чого не розумієш.

– Пізно плакати над розбитим яйцем. Я вже влізла і зараз ризикую кар’єрою.

– Ти життям ризикуєш, дівчино. Тих, хто колись так само шукав відьму, вже хробаки доїдають на цвинтарі. Тому, йди додому і забудь про все. А ще краще, їдь з міста. В повітрі смердить тліном.  

– Не можу. Якщо ви не допоможете, шукатиму інші шляхи.

   Міра, зі слів жінки, розуміла, що та знає більше, ніж говорить. Така її реакція продиктована саме тими знаннями. І ця інформація була дівчині конче потрібна.