11

   Саміра впевнено крокувала людною вулицею, хоча впевненості насправді не відчувала. Вчорашня розмова з Данаєм не дала бажаного результату. Хіба що, переконала дівчину, що вона не з'їхала з глузду і все це насправді. Але така певність у неї була вчора. Сьогодні ж залишилися самі лише сумніви і ще більша купа питань.

   Отже, з того, що вона дізналася від янгола, зробила висновок, що надприродне існує, бо як інакше. Все, що було звично для янгольського виміру чи для виміру, який населяли демони, – було незвичним і неприроднім для світу людей. А ті почвари з Четвертого? Від самої думки про те, що містом нишпорить істота, здатна вбити поглядом, вкрасти душу чи змусити людину коїти страшне проти волі, хвиля неприємного лоскітного страху прокочувалася тілом.

   Самірі здавалося несправедливим те, що люди нічого не відали про виміри і про небезпеку, яку вони в собі несуть. Та навіть ті ж самі демони небезпечні. А люди, тим часом, ні сном, ні духом про це. Вони немов овечки, яких пантрують два крилаті типи, щоб вовк з лісу не потягнув.

   Така аналогія здалася дівчині вдалою, але не надто приємною. Тому вона вирішила, що має за всяку ціну, підвищити роль і значення людини в Раді Чотирьох. Хоча б, задля справедливості. Знати б ще, як?

   Та про це вона подумає згодом. Зараз у неї були нагальніші проблеми, перша з яких крокувала назустріч дівчині, і люди розступалися перед ним, немов води моря перед Мойсеєм.

– Куди йдеш в таку рань, та ще й при повному параді? – залунав крізь думки голос дядька і Саміра стрепенулася.

   Вона справді одягнула форму сьогодні, бо для справи, яку збиралася зробити, так було треба. Форма і посвідчення – її квиток туди, куди зазвичай просто так не впускають – в міський архів. Адже знайти відьму в двадцять першому столітті не так то й просто.

    Данай сказав, що сто років тому одна відьма керувала шинком біля старого мосту. Може в неї були нащадки. Це й збиралася перевірити дівчина.

   Але Міра ніяк не розраховувала наткнутися на Романа Валерійовича. Після розмови з Данаєм вона вибігла з відділку нікому нічого не пояснивши. Сіла в авто і помчала додому. Думала, переведе подих і щось придумає, але ні холодний душ, ні відро кави, ні двохгодинний неспокійний сон якихось ідей в голові дівчини не породили.

– На роботу йду, – врешті випалила перше, що спало на думку. – Мені ще звіт по вчорашньому допиті писати.

– Ах, звіт... Та не вже. А вчора куди побігла, як ошпарена? – підвищив голос дядько. Перехожі вже почали зацікавлено на них витріщатися.

– Голова розболілася до нудоти просто. Така шалена мігрень була, тому я...

– Саміро, годі!

  Дівчина запнулася на півслові. Звісно, дядько надто добре її знав, щоб повірити в таку маячню. Під його пильним оком дівчині стало соромно.

– Не вляпайся в неприємності, Міро. І чекаю детальний звіт після обіду.

   Він ще якусь мить дивився на дівчину з-під лоба, а потім, похитавши головою, попрямував у своїх справах. Якби не нагальність, він влаштував би дівчині допит прямо посеред міської площі, та справа не терпіла зволікань.

   Важкі думки залягли зморшкою між брів. Чоловік ніяк не міг позбутися відчуття, що племінниця щось приховує. Це вже вдруге він підловив її на брехні. Думка про те, що він щось упускає з виду не давала спокою. Але, нехай. Поки що він прикинеться сліпим і гляне, куди все заверне. Може це якраз і стане хорошою причиною, щоб відправити дівчину до матері. Він хотів це зробити одразу після аварії, та Саміра тяжко переживала смерть найкращого друга. Це могло її зламати. Тому зробив, як радив психолог – дав час. Але в нього самого того часу лишилося мало.

    Саміра вийшла з архіву, почуваючись вижатою, як лимон. «Ну й неприємна жіночка та архіваріуска» – подумала дівчина, крокуючи в бік того самого генделика пані Рут.

  Саме так звали жінку, яка заснувала в містечку першу кафетерію. Знаходилася вона біля старого дерев'яного мосту і було то не сто років, а цілих сто шістдесят років тому. Звісно, ні того будинку, ні мосту давно нема.   Інформації про нащадків не знайшлося. Тому єдиною зачіпкою було ім'я жінки. Рутена – не надто вже популярне ім'я в цих краях. Тим не менше, в хроніці за ті роки не зазначалося, що жінка приїхала звідкись здалеку. В реєстрі населення і обліку приїжджих того часу не згадувалося про неї. Просто запис про те, що шанована в місті вдова на кошти, отримані від міста за заслуги перед громадою відкрила заклад, який став популярним і знаним як «Генделик пані Рут».

   Наступний запис, датований 1903 роком, майже через п'ятдесят років по тому, завзначав, що в січні повінь знищила міст і всі прибережні споруди. Генделик пані Рут змило хвилею разом із власницею. Тіло жінки так і не знайшли.

   Вся ця історія видалася Самірі дивною. Їй чогось бракувало. Наче частинки пазла, щоб скласти цілісну картину. Тому дівчина, покладаючись на чуття, порямувала до сучасного уже закладу з тако ю назвою, сподіваючись, що спільного між ними не тільки ім'я.

   В генделику, який був ще й до всього, місцем злочину, кипіла робота. Люди снували туди-сюди, виносили зламані стільці і стелажі, змітали скло і розбирали завали, що утворилися на місці барної стійки.

   Саміра обережно переступила поріг. Очевидно, криміналісти закінчили тут, і робочим дали добро, щоб почати наводити лад. Вбивство вбивством, а людям потрібно працювати.