10

 Саміра увірвалася до шефа, занадто гучно грюкнувши дверима. Вона мала всього декілька хвилин, еквівалентних відстані між допитовою і кабінетом, щоб прийняти рішення. Після слів янгола воно, здавалося б, було очевидним: вони – психи. Їх треба ізолювати від суспільства, поки вони не почали вбивати. І її також. Бо вона вірила кожному його слову. Бо вона бачила уві сні таке, що важко передати і тепер більше не сумнівалася – все те було реальним. Дівчина справді почала боятися себе.

– Вимкніть камеру і звукозапис в допитовій, інакше він нічого не скаже, – натомість випалила дівчина.

   Не чекаючи на зустрічні питання вийшла геть. За секунду влетіла до вбиральні і вивернула вміст шлунка в унітаз. Важко дихаючи, на ватяних ногах підійшла до вмивальника і хлюпнула холодної води на обличчя. Легше не стало. Всередині все скрутилося в тугий вузол. Усвідомлення того, що вона щойно підписала смертний вирок своїй кар'єрі в поліції було занадто чітким, щоб ігнорувати. Але, залізла на канат – іди до кінця.

  Слова того чоловіка крутилися в голові, викликаючи нові позиви рвоти. Він говорив про страшні речі цілком спокійним тоном, наче це все одно, що кави випити. Цілком можливо, саме зараз вона намагається випустити в світ двох небезпечних убивць.

  Та якась частина її була впевнена, що не вони те зло, яке вбило дівчину і продовжує нишпорити містом. Хоча, від такого усвідомлення ці двоє не стали здаватися безпечними. Навпаки, дівчина подумки наказала собі бути насторожі.

   Вже менш ніж за чверть години вона повернулася в кімнату для допитів. Лампочка на камері не світилася. Дядько все ж послухав її. Отже, все ще довіряє.

   Міра якомога спокійніше сіла в крісло навпроти і втупила погляд в переплетені пальці янгола. Спокій хвилями розходився від нього, і, здавалося, був відчутний на дотик. Та сама дівчина заспокоїтися не змогла. Всередині все скрутилося в тугий вузол і тремтіло. Але зовні нічого не видавало її реальних почуттів.

– Отож, – почала вона впевненіше, аніж почувалася насправді. – Спочатку скажіть, як вас звати і звідки ви прибули?

– Данай Елін Ескар, старший син дому Раен, нащадок роду Еннаїв, третій в черзі на престол Елісмерії, або Першого Виміру.

   Як би Міра не намагалася контролювати себе, а щелепу втримати не вдалося – так і застигла з відкритим ротом, витріщаючись на чоловіка. Його ж, вираз обличчя детективки розсмішив. Раніше йому не доводилося представлятися людині та ще й повним іменем. Зрештою, він рідко називав родове ім'я і походження. Але достеменно точно знав, що в його світі при допиті варто називати все, бо одразу стає зрозуміло, з ким маєш справу. 

 Якби Саміра знала щось про Чотири Виміри, то зрозуміла б, що перед нею представник однієї з найвпливовіших родових гілок Першого Виміру, бо рід Еннаїв бере початок від першого Верховного, який і був ініціатором створення Ради Чотирьох і одним із тих, хто перетворив Четвертий вимір на в'язницю. Мати Даная, Єлемея, була старшою із трьох дітей роду і  рідною сестрою теперішнього Верховного. За інших обставин він був би першим в черзі на трон, але факт його народження відкинув його на третю позицію, уступивши місце молодшим кузенам. 

   Але Саміра цього не знала. Для неї він був лише черговим багатієм, що хизується ім'ям і статусом сім'ї. 

– Зви мене просто Данай, – додав, поблажливо всміхнувшись.

   Відірвавшись від роздумів, Саміра виявила, що й половини не запам'ятала зі сказаного. Тому ім'я Данай цілком підходило, що б не задумуватися про все решту. Принаймні поки що.

– А вашого друга?

– Е ні, солоденька, – нахилився до столу Данай. – Граємо по-чесному: одне питання твоє, – моя чесна відповідь; одне питання моє – твоя. І я теж розраховую на відвертість з твого боку.

   Така безкомпромісна наглість розбурхала злість, а оте його "солоденька" огидно шкрябнуло свідомість. Але дівчина швидко вгамувала емоції. Зрештою, що такого він може її запитати?

– Такої умови не було, – промовила врешті, але я згодна.

– Хто ти і звідки тобі про нас відомо? – випалив занадто швидко, видаючи нетерпіння.

    Кутики губ дівчини ледь сіпнулися в подобі усмішки. "Гаразд, пограємо".

  На якусь лише мить їй здалося, що янгол трохи зблід. Навіть погляд втратив всю безтурботність а тіло напружилося. Та це тривало недовго і могло бути лише грою уяви. Та все ж, це неабияк здивувало Саміру.

– Я вже представилася, коли вперше прийшла на допит, але, очевидно, неналежним чином. Я – Саміра бінт Хассан Ансарі аль‐Фасія. Можеш звертатися просто пані Ансарі, – не змогла втриматися дівчина. – То ж, як звати твого чорнявого друга?

– Але ти не від...

– А це вже було друге питання. Тому, моя черга. То як?

– Танхай. Його звуть Танхай і він мені не друг. Він мій брат по батьку. То звідки ти про нас знаєш, пані Ансарі? – додав в кінці, з неприхованою ноткою іронії.

   Саміра задумалася над сказаним. Ці двоє були геть не схожі на перший погляд, хоча тепер, знаючи, що вони брати, Саміра не могла не відзначити ледь вловиму схожіть: постава, манери, погляд – знуджений і байдужий: блакитні очі янгола і темні вуглинки демона дивилися на світ однаково. Її світ, чи як вони називають Третій Вимір не мав для них великого значення. Одначе, вони тут. Це було нестепрно цікаво і дівчина хотіла якомога скоріше вгамувати ту цікавість.