7

   Уже за чверть години Саміра припаркувала своє авто недалеко від відділку. Зумисне обрала таке місце, щоб мати змогу добре бачити вхід і, водночас, не привертати увагу. Що-що, а стеження їй ніколи не давалося. Проте, дівчина чудово пам'ятала настанови Руслана. Тому зараз така позиція видалася їй досить вдалою.

    Час тягнувся нестерпно повільно. Саміра встигла вже й зголодніти, а «тих двох» все ще не випустили. Невже знайшли щось проти них?

    Ближче до вечора їдка мжичка переросла в холодний дощ. Дівчині довелося декілька разів вмикати обігрів в авто. Розімліла від тепла і заколисана шумом дощу, Міра не зчулася, як задрімала.

   Не одразу зрозуміла, що вона вже не вона. Жилава, безперечно чоловіча рука з довгими блідими пальцями, що міцно стискали ручку старого гасового ліхтаря точно не належали їй. Та все ж... Дівчина розуміла, що спить десь там в авто на парковці. Навіть, здавалося, відчувала звичний аромат цитрусу і шкіри, якою пахнув салон її кросовера.

   Водночас, вона йшла в напівтемряві якимось тунелем, вимощеним білим каменем, присвічуючи собі старим ліхтарем. Вона була чоловіком – не просто в чужому тілі: вона бачила все як він, думала як він, і бажала того ж, що й він. 

  Кожен його крок був впевнений і чіткий, наче він сотню разів ходив тут і знав, кожен поворот. 

  Інколи, тьмяне світло вихоплювало з темряви ніші і заглиблення в стінах, та було ніколи роздивлятися, що там. Його підганяла мета.

     Зробивши ще один різкий поворот, тунель нарешті закінчився. Попереду була лише суцільна стіна з такого ж самого каменю. От тільки приміщення здалося ширшим, немов зумисне створена кімната. Чи камера... Ржаві скоби для ланцюгів стирчали зі стін. Обломки металу валялися під ногами.       

       Долівка була встелена товстим шаром пилюки і кожен крок залишав у ній виразний слід, мов у снігу. У повітрі завис запах вогкості, цвілі й чогось іще… чогось залізного, гіркого – крові.

   Чловік озирнувся навколо, піднявши ліхтар вище. Врешті, побачив те, що шукав: на долівці, присипаний порохом лежав скелет. Потемнілі, висохлі кістки, тонкі й ламкі, зберегли позицію людини, яка помирала довго і повільно. Ребра стирчали вгору, наче намагались вирватися з власної клітки. Одна рука ще висіла в кайданах, прикріплена до стіни іржавим кільцем. Видовище було гнітючим, та насправді кістяк не викликав жодних емоцій. А от ланцюги – вони притягували, взивали до крові, що від самого лише погляду на них холола.

    Ці кайдани… Вони не були просто залізом. У них було щось іще. Відлуння сили. Присмак прокляття. І потяг. Такий дикий, невблаганний, що зводило щелепи. Йому… потрібно було це. Він довго шукав і старання не були марними.

      І Міра відчула, як у грудях зароджується тріумф. Дикий, хижий, майже солодкий. Бо він знайшов те, що шукав. Метал кайданів оживав, пульсував під шкірою, манив.

    Рука з довгими тонкими пальцями вже тягнулася до ланцюгів. Але голос на задвірках свідомості волав, що цього не варто торкатися. Та ніхто не здатен спинити його на шляху до мети. Ще декілька міліметрів і...

   Міра різко прокинулася, намагаючись зрозуміти, де вона. Свідомість повільно поверталася до реальності. Вона просто заснула в машині. Навколо густа ніч. Золотаве світло вуличних ліхтарів межувало з непроглядною темрявою. Дощ давно закінчився. В клаптях тьм'яного світла виблискував мокрий асфальт.

   Той сон був таким реалістичним, що дівчина ніяк не могла прийти до тями. Ще гіршим було відчуття відірваності від події. Вона прагнула дізнатися, що буде далі, але щось висмикнуло її з того видива. Це злило і лякало. Міра не могла зрозуміти, чому почувалася так природньо в чужому тілі, наче й була собою. І те відчуття тріумфу солодким дурманом ще досі колотилося в її тілі. 

   Раптовий стук в бокове вікно застав зненацька і неабияк її наполохав. Міра врешті боязко озирнулася на звук і зустрілася поглядом зі стурбованими очима дядька.

   Скло було тоноване, тому він не бачив дівчину але достеменно точно знав, що то її авто. «Трясця, це ж треба так попастися», – подумала, гарячково перебираючи в голові варіанти виправдань.

– Якщо ти зараз же не опустиш це кляте вікно, я його виб'ю! – загрозливо прогримів сповнений нетерпіння голос чоловіка.

 – Я вже... – відчиняючи дверцята промимрила дівчина. – Вибач, я була в навушниках і не почула що...?

– Якого біса ти твориш, Саміро?

  Холод з вулиці трохи привів до тями і розігнав залишки сну. Саміра стала на затерплі ноги і щоб не впасти, обіперлася на дверцята авто.

– Анічогісінько не творю. Ти ж сам сказав нічого не робити. От я і пливу собі за течією і навіть мізильним пальцем не гребу.

– Не гребе вона, аякже, – не переставав злитися чоловік. – Я пів дня їй надзвонюю, а вона "поза зоною". Вдома її нема. Друзів у неї нема. А містом маньяк розгулює. Що, по твоєму, я маю думати?

    Міра майже фізично відчувала хвилювання дядька і їй було дуже соромно. А ще, в голові одразу заколотилася думка, що ж такого могло статися, що дядько підняв такий гвалт?

   Глянула на телефон, який забула зарядити і він мертвим непотребом валявся на пасажирському сидінні. 

– Вибач, – присоромлено промимрила. – Не хотіла завдавати тобі клопоту. Просто вдома було нудно, то я і поїхала покататися і продуктів закупити.