6

   Час вдома тягнувся страшенно довго. Саміра вже й поприбирала в квартирі, і сміття винесла, і книгу дочитала, – а годинник вперто показував лише одинадцяту ранку. Таке враження, що час зумисне тягнувся, посилюючи нетерплячку дівчини.

   Зрештою, не витримавши, вона одягнула спортивки, чорне худі і бейсболку з логотипом Грифіндору, яка лишилася ще з часів їхнього з Русланом спільного захоплення світом Гаррі Поттера, і вибігла з квартири.    Ті часи тепер видавалися чимось нереальним. Міра завжди хотіла бути в Слизерині. Зелений колір їй подобався, як і професор Снейп. А от Руслан був грифіндорцем – завжди правильний, завжди сміливий, завжди...         

    Через спогади не помітила, як на очі накотилися непрохані сльози, хоч вона і заборонила собі плакати. Грюкнула дверима і, не зупиняючись, побігла сходами вниз, перестрибуючи одразу по дві сходини. Не хотілося чекати ліфт, та й спуститися з четвертого поверху не так уже й важко для фізично тренованої дівчини.

    На вулиці було доволі прохолодно. Вітер гнав низькі повні хмари, розвівав листя по бруківці, пролізав під одяг, проганяючи тілом дрижаки. Вершина гори куталася в пелену дрібної мжички, яка щоразу ближче підбиралася до містечка. Поодинокі перехожі пробігали мокрим тротуаром, через майдан і спішили заховатися від сирості в найближчій кав'ярні чи магазинчиках.

    Міра накинула капюшон і попрямувала до авто, до болю стискаючи ключі. Це вперше після аварії вона сама сяде за кермо. Та що вдієш? Не буде ж вона стовбичити під відділком в таку погоду. Думка про те, що вона обов'язково має поговорити з «тими двома», як називала їх подумки, засіла в голові і штовхала на відчайдушні і безглузді вчинки.

   Зрештою, її відсторонили від справи, а тому, як вона собі думала, могла робити що заманеться. Хоч шеф і просив не робити нічого. Та Міра була не з тих, хто ось так просто міг сидіти склавши руки. Тим паче тоді, коли події навколо набирають таких обертів. 

  Дівчині здавалося... Ні, вона була впевнена, що її чуття веде в правильному напрямку. Хоча вся ця ситуація з вбивством, снами і самими відчуттями, які часом накочували на неї, немов хвилі цунамі і здавалися чужими, – все це до чортиків лякало її. Одна річ – ловити злочинців, інша – бігати за примарними вбивцями і бавитися в "дивоглядки" з крилатими мужиками. 

   Думка про те, що вона все ж могла з'їхати з глузду навідувалася до неї, та Саміра проганяла її аргументами на користь здорової психіки, яку підтверджували здані недавно тести і перевірки в спеціалістів. А, отже, єдиний вихід – витягнути якомога більше з "тих двох", навіть якщо при цьому доведеться повірити в існування Вершників Апокаліпсису. 

   Байдуже. Міра не була сильно набожна. Може тому, що з дитинства росла в міжкофесійній сім'ї, але так і не змогла відчути потях бодай до одніїєї з релігій. Здебільшого, через те, що кожен з батьків намагався перетягнути її на свій бік, і це здавалося тоді ще малій і несвідомій дитині просто забавкою.  

   Складаючи в уяві приблизний план дій і прораховуючи всі можливі варіанти діалогу з ними, дівчина не помітила жінку, що зненацька вигулькнула з-за рогу. Зіштовхнувшись, обидві гепнулися на мокрий тротуар.  Кошик з квітами, який несла жінка, покотився бруківкою, а жовті хризантеми розсипались навколо.

  Жінка почала голосно бідкатися і сваритися, привертаючи увагу перехожих. Та ніхто не поспішав допомагати їй. Це була одна з тих дивних осіб, яку містяни воліли б оминати і не потрапляти зайвий раз на очі.

   Різниця між нею і звичайними людьми була разюча. Довге волосся, зібране в косу, що сягала нижче пояса. Яскраво-зелена стрічка, вплетена поміж пасма і зав'язана бантом. Картата, до кісточок, широка спідниця, поверх якої на поясі була пов'язана яскраво-червона в жовті квітки хустка з тороками і бряскальцями. Вибитий такими ж квітками корсет туго стягував талію і витискав пишні груди, які, здавалося, от-от виваляться на волю. Доповнювала картину чорна шкірянка, схожа на байкерську косуху. На шиї в жінки висіли разки різнобарвного намиста, камені на шнурочках і дивної форми амулети з якимись незрозумілими ієрогліфами. Кисті рук прикрашали численні браслети, які при найменшому русі видавали доволі гучне бряскання.

     В такому вбранні жінка скидалася на циганку, але бліда шкіра і руде-рудісіньке волосся свідчили про інше.

    Дивно, що Саміра не почула її наближення. Тепер же, через свою неуважність, опинилася в дуже неприємній ситуації.

   Дівчина кинулася збирати квітки, боячись підвести погляд на жінку, яка, заклавши руки в боки, продовжувала бідкатися.

– Пробачте, – пробурмотіла, тицяючи тій у руки оберемок квіток і гарячково озираючись за корзиною, що викотилася на проїжджу частину.

   Міра вже хотіла було кинутися за нею, та жінка вхопила її за руку, смикнувши на себе. В ту ж мить повз промчало авто, розтрощивши кошик на друзки.

   Саміра нажахано витріщилася на те, що лишилося від злощасного кошика.

– Воно не вартує твого життя, солоденька, – поблажливо мовила жінка, відпустивши врешті руку дівчини.

– Дякую, – видихнула Міра. – Я... Я заплачу вам за...

– Ви звикли, що все в цьому світі має свою ціну. Але є речі, які не купиш. Їх можна тільки заслужити. Тому, забудь. То лише шматок дерева.

– Але...

– Натомість, дозволь дати тобі пораду, солоденька, – знову вхопила руку Міри, та ще й накрила своєю долонею зверху.