4

      В її голосі більше не було спокійних ноток, тільки неприхована лють і відраза. Танхай навіть не глянув на фото, продовжуючи свердлити поглядом поліцейську. Він намагався вловити її емоції, бо коли вона вперше на нього глянула, відчув її страх. Чомусь був певен, що це ніяк не пов’язане зі справою. Тоді, на мить здалося, що вона достеменно точно знає, хто він насправді. Та це неможливо. У цьому вимірі було лише кілька людей, яким була відома правда. Всіх Танхай знав в обличчя. І ця дівчина точно не входила в їх число.

     Зараз вона горіла ледь стримуваною люттю, а підкидати дров у це полум’я він не хотів. Чи хотів?      Мимоволі його погляд опустився до її губ, на тонку шию, де пульсувала вена і нижче, де строга сорочка обтягувала звабливі округлі груди. Від неї пахнуло персиками і ще чимось пряним, солодкаво-приторним, немов східні прянощі. Цей запах заполонив легені, заповзав під шкіру і пробрався в думки.

     Його ніколи не приваблювали людські жінки, але зараз хлопець чітко вловив напругу, яка наростала всередині і віддавала в паху. Він був би не проти відчути цю крихітку-поліцейську під собою, спробувати на смак її губи...її кров, що кипить у венах.

– Дідько, – вилаявся, запізно зрозумівши, що зробив це вголос.

    Помітив, як розширилися зіниці в дівчини і як її брови злетіли вгору, видаючи здивування і задоволення.

– То ви все ж не німий і не іноземець, – переможно випалила дівчина, сідаючи назад в крісло.

   Прийнявши з достойністю поразку, хлопець, звільнившись від наручників, які приковували його руку до ніжки столу, сперся ліктями на стіл. Робив він це максимально повільно, щоб не злякати.

     Міра помітила це і скосила погляд на камеру, що висіла в кутку. Лампочка горіла, тому хотілося вірити, що їй нічого не загрожує. Бажання стати заручницею посеред поліцейського відділку не було. Щось їй підказувало, що від цього чоловіка можна очікувати чого завгодно.

– Не люблю дотик металу до шкіри, – промовив спокійним низьким голосом, простеживши за її поглядом, і додав: – Я не вбивав її.

   Міра і так уже це зрозуміла, дивлячись на його білі, витончені руки з довгими граційними пальцями. На них не було крові, як і на його одязі. Судячи з рани на тілі, вбивця мав би бути весь нею заляпаний. А врахувавши час між викликом і прибуттям на місце поліції, переодягтися  і привести себе до ладу він не встиг би. Все ж, дивно, що таке сталося в дуже людному місці і ніхто нічого не помітив.

– Тоді, що ви робили на місці злочину?

– Опинився не в тому місці і не в той час.

Його голос був таким спокійним, а погляд грозився пропалити у ній дірку, але Міра не відводила очей. Відчувала, що програє, якщо виявить слабкість. Розуміла, що перед нею небезпечний хижак. Але їй подобалося грати з вогнем.

– Тоді, це зробив ваш друг?

– Гадаєте?

– У вас питаю?

– Я б помітив, якби він захотів когось вбити.

– Може скажете врешті, як вас звуть?

   Мірі на мить здалося, що кутики його губ здійнялися в усмішці, але лише на якусь долю секунди. Може то була гра її уяви. Чоловік знову сперся на спинку крісла, даючи зрозуміти, що розмову завершено.

– Що ж, – мовила, ховаючи фото в теку і встаючи, – якщо вам щось потрібно – води, чи до вбиральні, повідомте.

    І тільки вийшовши за двері Міра змогла вдихнути. Цей його погляд... Вона і раніше ловила на собі млосні погляди чоловіків, які роздягали її очима. Але цей... Від усвідомлення того, що він щойно подумки трахнув її на тому столі,  тілом прокотилося тремтіння.

 Дівчина бачила, як зреагувало його тіло, як спалахнуло полум'я в темних глибинах очей, які, ще мить до того не виражали абсолютно нічого, і як посипалася, зрештою, стіна його самовладання.

     Але більше за це Міру лякали власні відчуття, бо звичної огиди і неприязні вона не відчула. Тільки дике бажання доторкнутися до його тіла і перевірити, чи справді воно таке гаряче, як здалося, коли вона скоротила між ними відстань. 

  "Ах, бійся своїх помислів, Саміро. Здається, ти таки втрачаєш глузд", подумала, дорогою у вбиральню.

    Випивши води і заспокоївши розбурхані нерви, дівчина попрямувала до кабінету шефа. Там вже сидів злий, як дідько, Марченко.

– Ну що, розговорила свого демона, чи взяла харизмою? – в'їдливо кинув напарник.

       Саміра, як завжди, проігнорувала шпильку, але свідомість зачепилася за одне єдине слово «демон». Знала, що копи часто дають всякі прізвиська підозрюваним, спілкуючись між собою про справу, але однаково розум ніяк не хотів відкидати це подалі.

– Чому ти його так називаєш?

– А ти поглянь на другого і сама зрозумієш, – хмикнув напарник.

– Годі пустих балачок. Що там? – гаркнув шеф, втрачаючи терпіння.

– Він сказав, що не робив цього, і я йому вірю.

– Що, справді сказав? Він говорив з тобою? Маячня якась, – не вгавав Марченко. Очевидно, йому не вдалося розговорити свого підозрюваного.

– Помовч хвильку, Марченко. Ти, як мала дитина, чесне слово, – процідив строго Роман Валерійович, а тоді перевів погляд на Міру. – Поспілкуйся з другим. А тоді, чекаю в кабінеті з висновками. Все, забирайтеся, обоє.