3

     В той злощасний день вони вже повинні були здати зміну і йти додому. Дорогою зайшли б в улюблене кафе по каву, і Руслан, за звичкою, взяв би ще декілька свіжих ароматних булочок з собою. Його вдома чекала вагітна дружина.

      Міра чомусь попри все ніколи не думала про нього, як про чоловіка. Вона тягнулася за ним хвостом і шукала підтримки, як в старшого брата. Але багато хто приписував їм ці неіснуючі стосунки.

    Тоді на телефон прийшло повідомлення від інформатора і Міра вмовила Руслана наостанок поїхати і перевірити точку. Вони разом працювали над цією справою, і після майже тижневої тиші це повідомлення було вагомим зрушенням. Руслан погодився, але зіславшись на втому, довірив кермо дівчині. Банальний збіг обставин привів до трагедії, яку Міра не могла ні пробачити собі, ні змінити.

     З такими думками дівчина і переступила поріг поліцейського відділку, намагаючись ігнорувати погляди. Одразу попрямувала до кабінету шефа. Там вже сидів, розвалившись в кріслі її теперішній напарник Іван Марченко. Сам його вигляд чомусь страшенно бісив Міру з перших днів на роботі. Масне волосся, мишачого кольору було завжди зализане на лівий бік. Надто кремезні плечі дивно резонували з маленькою головою. Глибоко посаджені сірі очиці хижо пронизували дівчину, від чого іноді ставало дуже незручно. Здавалося, він роздягає її очима. При цьому, чоловік не соромився хтиво облизувати губи і кидати в її бік сороміцькі жартики. Мовляв, таким ротиком треба задоволення приносити, а не права злочинцям зачитувати.

    Міра мовчки ігнорувала, розуміючи, що далі словесного поносу цей індивід горили і віслюка не зайде.

     Дівчина зайшла і стримано привіталася. Напарник одразу ж обдарував її зневажливим поглядом. Так і хотілося показати йому середній палець чи послати словесно, але в присутності шефа жоден з них не міг дозволити собі переступити цю тонку межу.

– Ось фото з місця злочину і попередній рапорт патруля, що прибув на виклик, – кинув він доволі товстеньку теку на стіл перед дівчиною. – Там все ще працюють криміналісти, але я хочу, щоб ви двоє до світанку вибили все лайно з тих двох покидьків. І по одному не ходити!

    Шеф ткнув вказівним пальцем в папку, підтверджуючи свої слова. Мірі подобалася його прямолінійність і наполегливість, а ще – абсолютна безкомпромісність, коли справа стосувалася порушення закону будь-якої тяжкості. Це робило його повною протилежністю її мами. Ніхто при здоровому глузді не повірив би, що легковажна і вітряна Міла і цей строгий дядько, Роман Валерійович – рідні брат і сестра.

    Дівчина перевела погляд з папки на свого керівника і назад.

– Я так розумію, у нас є підозрювані?

– Аж двоє. Спіймали на гарячому.  Але є проблема...

– А коли було просто? – не стримала іронії дівчина.

– Що ж, з матеріалами ознайомишся дорогою. Там і ознайомлюватися особливо нема з чим. Купа свідків, але ніхто нічого не бачив. Та все ж...

    Міра потягнулася до папки, та шеф зупинив, уважно дивлячись дівчині в очі.

– Це твоя перша велика справа, Саміро. Ти справді в порядку?

   Дівчина на мить задумалася. Чи в порядку вона? Ні, звісно ні. Але це ніяк не стосується справи і, тим паче, її професійних здібностей. В цьому вона була певна.

– Не переймайтеся. Зі мною все гаразд і я готова поринути у вир роботи, – мовила дівчина і вичавила з себе жалюгідну подобу усмішки.

    Роман Валерійович зрештою кивнув і віддав дівчині теку.

– Сподіваюся, ти зможеш їх розговорити. Зрештою, лише в тебе тут ще й диплом по психології на додачу. Хоча, на звичайних психів вони не схожі.

    Міра вийшла з кабінету і попрямувала до кімнати для допитів, на ходу відкриваючи теку з матеріалами. Слідом за нею плівся Марченко. Він щось невдоволено бубонів, та дівчина не зважала.

     Вже перше фото з місця злочину здалося їй дуже знайомим. Дівчина уважно оглянула обстановку, силкуючись згадати, де вона це бачила. Щось неприємно зашкрябало на задвірках свідомості, коли вона взяла до рук останню світлину. На ній було бездиханне тіло молодої дівчини, десь її віку, з розпанаханими грудьми і в калюжі крові.

– Ну що, АнсарІ, береш чорного, а я білого. Потім – міняємося,  – буденним тоном мовив Марченко.

    Щось в його голосі дуже не подобалося Мірі. А може те, як він називав її на прізвище, зумисне викривлюючи наголос. Вона вже стомилася постійно виправляти на АнсАрі, поки не зрозуміла, що йому байдуже. Він це робить, щоб вибісити її.

– Шеф сказав, по одному не ходити.

– Шеф те, Шеф се..  Сциш, дівчинко? – зневажливо викривив він губи.

– Ще чого. Просто, на відміну від декого, звикла слухати накази.

– А може тобі подобається, що він цяцькається з тобою?  

   Як би не хотілося в цю мить зарядити йому під дих, Міра стрималася. Бракувало ще, щоб її звинуватили в нападі на колегу в самому відділку. Видно ж одразу, що він зумисне її провокує. Але псувати собі репутацію через таку гниду не вартувало.

– Гаразд, як хочеш. Мені однаково, – промовила, тамуючи злість Міра і швидко увійшла в допитову, зачинивши з грюкотом двері. І тільки тоді, коли переконалася, що Марченко не попер за нею, повернулася до столу, за яким сидів підозрюваний.