2

 Міра різко прокинулася і, важко дихаючи, роззирнулася довкола. Занадто реалістична картинка сну все ще стояла перед очима: неонове світло, купа битого скла, що хрустить під ногами, задушливий аромат розлитого алкоголю, дівчина в дивній позі на холодних кахлях підлоги. Непереборне хижацьке бажання вирвати серце, що несамовито билося, просто зводило з розуму. Вона відчувала її страх і біль, що пронизав тіло, коли холодне лезо врізалося в тендітні груди. Навіть солонуватий металевий запах свіжої крові відчувався дуже чітко.

     Знадобилося кілька довгих митей, щоб дівчина зрозуміла, що все ще в своїй спальні. Ковдра злетіла на підлогу. Тонка піжама просякла липким потом і неприємно облипла тіло. В горлі застряг нудотний клубок.

  За вікном була пізня ніч. Годинник на тумбі показував пів на третю. Дідько, ці сни її доконають. Вже рівно місяць після тої злощасної аварії, а вона щоночі бачить якісь жахіття. Не те, щоб вона була з боязких. Її робота в поліції, ще й у відділі особливо тяжких злочинів, передбачала ще й не такі криваві картини. Але ці сни – щось геть інше, щось, що дівчина не могла пояснити, бо насправді ніколи не вірила в надприродне.

      Але всі ці демони, ангели, жорстокі ритуали і інша чортівня просто лізли до неї щоночі. І ті сни здавалися такими реалістичними, що вона не одразу могла зрозуміти, де закінчується сон і починається реальність.

    Визнавши, що зі сном на сьогодні покінчено, дівчина вирішила прийняти душ і випити кави. Потім, можливо, піти на ранкову пробіжку, щоб остаточно провітрити думки.

     Гаряча вода творила дива. Коли дівчина через чверть години зайшла на кухню, лише далекий відголосок того сну муляв свідомість, обіцяючи і зовсім розчинитися в ароматній каві. Та зробити ковток не судилося. Пронизуючи тишу, завібрував телефон і Міра мимоволі здригнулася. Такі нічні дзвінки не віщували нічого доброго.

– Сподіваюся, ти виспалася, – долинув з мобільного голос її нового напарника. Міра не встигла нічого сказати, хоч і питання, зважаючи на час, було риторичним. – Збирайся і дуй у відділок.

    Зараз варто було б щось в'їдливе сказати, щоб трохи збити пиху з цього самозакоханого бовдура, але вона не хотіла навіть цим показувати своє невдоволення. Та й, чи мала вона право жалітися на щось, після того, як її напарник загинув у неї на руках?

    Вона досі до найдрібніших деталей пригадувала події місячної давності. Це вона втягнула його в цю справу. Вона була за кермом, коли вони гналися за підозрюваним. І це вона не справилася з керуванням, бо намагалася уникнути наїзду на «неіснуючого пішохода», що зненацька з'явився посеред дороги. Вона точно його бачила, але відеореєстратор в той момент нічого не записав.

     В результаті, службова машина на швидкості злетіла в кювет, проломила відбійник і скотилася в глибокий рів. Сама Міра відбулася струсом мозку і кількома подряпинами. А її напарник, її друг дитинства, загинув на місці до приїзду рятувальників.

     Вона часто думала про це. Годинами прокручувала ті події в голові, але постать на дорозі нікуди не зникала з її пам’яті. Звісно, їй не повірили. Вона відвідувала психіатра, пройшла реабілітацію і навіть перевірку детектором брехні. Та це нічого не змінило. З нею ніхто не хотів працювати, від неї сторонилися і шепотілися за спиною. Тільки цього зарозумілого кретина Марченка шеф змусив працювати з Мірою. І відтоді він думає, що дівчина в нього на побігеньках.

– Буду за пів години, – видихнула врешті і натиснула відбій, не слухаючи більше ні слова.

   У маленькому містечку, де всі всіх знають, Мірі і так жилося не легко через батьків, точніше, їхнє гучне розлучення декілька років тому. А тут ще й той злощасний випадок. Від наслідків не сховаєшся. Та вона й не пробувала. Сама часто звинувачувала себе і вирішила, що осудливі погляди і перешіптування за спиною просто найлегша форма покарання. Тому терпіла все мовчки, вдаючи, що нічого не розуміє.

      Бути єдиною жінкою у відділі вбивств, де кожен другий чоловік розглядає тебе, наче річ, якою можна заволодіти, – те ще задоволення.

      На зовнішність дівчина не скаржилася. Довге темне волосся, виразні карі очі, повні чуттєві губи і  шкіра – з теплим оливковим відтінком і ледь вловимим золотавим відблиском, немов сонце на заході. Все це доповнювали тонка талія і округлі форми, які важко було не помітити навіть під строгою поліцейською уніформою. «Суміш гарячої східної крові і слов'янської витонченості» – так казав про неї шеф, будучи за сумісництвом її дядьком по материній лінії.

     Він, чи не єдиний, ставився до неї належним чином. Він цінував її здібності і знання,  прислухався до думки, та й взагалі, бачив в ній хорошу детективку, а не просто гарну ляльку. Але решта... З ними було складніше. А після загибелі Руслана все тільки ускладнилося.

    Міра терпіла і мовчала, звинувачуючи себе. Навіть тоді, коли їй закинули  інтимні стосунки з напарником, не знайшла, що відповісти. Не встигла й подумати, як отримала дзвінкого ляпаса від дружини Руслана, яка випадково почула ту розмову. А може Марченко й зумисне все те сказав, знаючи, що вдова була в кабінеті шефа. І хоч Міра ніколи не спала зі своїм напарником, не мовила і слова на свій захист. Бачила, як горіли очі Євгенії, повні болю і злості.

    Серце Міри так само розривалося від болю і почуття провини. Вони з Русланом росли разом. Коли батьки зі скандалом розлучилися і роз’їхалися в різні кінці світу, дівчина залишилася сама. Не хотіла їхати з рідного міста і кидати навчання. Не хотіла вибирати когось одного з батьків, знаючи, що насправді ні мама ні тато не надто вже й потребували її присутності в житті. У першої був новий коханий, з яким вона поїхала в Штати. Батько ж повернувся в рідний Маракеш, де панували геть інші закони, до яких сімнадцятирічна Саміра Ансарі не була готова.