1

   Ніч надто швидко окутувала містечко. Темні хмари давно заховали багряний захід, який передвіщав негоду. Температура впала градусів на три. Вранці буде перший в цьому році приморозок. А поки що, з видолку від Дністра клубочився туман, накочуючись на середмістя, оповиваючи будинки, церкву, постамент Данила на площі Різдва і сунув все далі і далі, до самого підніжжя порослої деревами і хащами гори, що здіймалася над старим містом.

Але сюди йому не дістатися. Танхай добре знав, що на вершину нема доступу злу, яке розгулювало там, внизу, ховаючись під покровом туману і ночі.

– Ти не мав виходити без мене. Знаєш же, що для тебе це може бути небезпечно. – Голос позаду відвернув Танхая від споглядання того, як під генделиком пані Рут збирається молодь. Передчуття підказувало, що там сьогодні прольється кров. Не так, як завжди – п’яні бійки були тут звичним ділом. Танхай відчував, що сьогодні щось жахливе пробралося в цей світ і воно прагне крові – багато крові.

    Він сам всім своїм єством прагнув відчути цей солонуватий металевий присмак свіжої теплої крові, в кожній краплині якої все ще вчувалося серцебиття її власника. Танхай був демоном, і на відміну від свого світлого брата, йому було вкрай важко контролювати інстинкти, особливо тут, в людському вимірі.

– Ти ж знаєш, що без тебе я однаково не можу спуститися. Чи не так, Данаю? – спокійно відповів Танхай, повільно повертаючись до співрозмовника, наче не хотів відриватися від чогось надважливого. – Нічого такого. Тільки хотів подивитися на захід сонця.

– Треба було розбудити мене, – мовив Данай, підступаючи до самого краю гори і дивлячись туди, куди ще кілька митей назад був прикутий погляд його брата. – Неспокійна нічка буде.

  На відміну від дуже напруженого брата, обличчя Даная просто випромінювало ангельський спокій і самовпевненість. Танхая іноді це страшенно злило. Саме через таку самовпевненість старшого брата, їх і відправили в цю дупу всіх вимірів – ненависний світ нікчемних людей, яких Танхай волів би мати на вечерю, а не стерегти і оберігати.

– Будемо чекати тут. Наша присутність серед людей може сполохати гостя.

 Танхай безцеремонно вмостився прямісінько на траві, склавши ноги по-турецьки. Данай залишився стояти, не відриваючи погляду від підніжжя гори. Йому зовсім не хотілося забруднити свій ідеально білий костюмчик. Хоча, все одно доведеться. Там, в старому генделику набирала обертів гулянка.

   Місяць в останній чверті передвіщав, що завтра буде дуже темна ніч. Старе місто поринало у сон. Світло у вікнах згасало. Вулиці стали безлюдними. Лише кілька собак бродили середмістям в пошуках поживи і теплого нічлігу.

  Зненацька, почувся крик. З генделика пані Рут на вулицю висипав переляканий натовп.

– Пора! – прошепотів Данай і, розправивши за спиною величезні білі крила, шугонув донизу,

    Танхай повільно розплющив очі і зітхнув. «От завжди він так. Хоч разочок дав би фору молодшому брату». Демон споквола підвівся і поглянув вниз. Світла постать його брата була чітко помітна серед натовпу незважаючи на ніч, туман і доволі велику відстань. Але люди не бачили його. Ніхто й не звернув увагу, коли поруч із хлопцем в ідеально-білому костюмі приземлилася темна постать. Здавалося, його чорні, як ніч, крила повинні були зачепити бодай когось з натовпу. Але люди залишилися непорушно стояти, з жахом вдивлятися в темінь за дверима генделика. Звідти знову долинув крик.

Обмінявшись лише кивками, обоє прибулих рушили повз громилу-викидайла до входу в генделик. Гамір на вулиці не вщухав, але тут, всередині було підозріло тихо. Музика більше не розривала барабанні перетинки тільки світло продовжувало миготіти, дразнячи зір і вимальовуючи химерні тіні. Полиці з пляшками обвалилися і підлогу встеляли друзки скла. Перекинуті столи і стільці перекривали вхід до сходів.

   З-під завалів з дерев’яних полиць бару долинув ледь чутний стогін. Данай кинувся туди. Металевий запах крові залоскотав ніздрі. Кров була повсюди – на підлозі, на пляшках з випивкою, що дивом вціліли, на дзеркальній стіні. В тьмяному світлі вона здавалася темною масою.

    На холодних кахлях лежала дівчина. Її тіло застигло в неприродній позі а очі нажахано втупилися в порожнечу. Данай вкляк на одне коліно, ніжно взявши її за руку. Пульсу не було. З-під тіла витікала цівочка крові і розтікалася по кахельних швах, утворюючи дивний візерунок. Білі штани ангела просякли ще теплою кров’ю, але він не зважав. Значно більше його непокоїла рвана рана на грудях дівчини. Здавалося, хтось просто вирвав її серце, кігтями роздерши плоть.

– Тут нікого. –  мовив Танхай і застиг за декілька кроків від брата. Його ніздрі вловили солодкавий запах крові і алкоголю. А ще, сильний, майже п’янкий аромат мускату з гіркими нудотними нотками тліну. Він дуже добре знав цей запах. Данай не відчував його, бо його ангельський нюх був не таким загостреним, як нюх демона.

Тихий шепіт брата змусив демона стрепенутися.

– Стій! – схопивши за плече, він відтягнув ангела від тіла.

– Ти чого? Я лише поверну на мить її душу, щоб розпитати, – вирвався Данай і продовжив бубоніти під ніс закляття виклику.

 Танхай хотів заперечити, та не встиг і слова мовити, як лінії крові, що  витікала з тіла сплелися в малюнок і запалали. Світло на мить засліпило обох. Данай повалився на спину, а Танхай прикрив очі рукою.

– Що це, в біса, таке? – вилаявся ангел.