Розділ.16

— Як загинула Софійка?

Макс повторив питання вже тихіше.Його голос майже розчинився в кімнаті, загубився між приглушеним гудінням холодильника, ледь чутним цоканням годинника на стіні й далекими звуками  двору, які проникали крізь зачинене вікно.Кімната була невеликою, але затишною.  На столі лежали кілька папок, блокнот, ручка, чашка з давно охололою кавою. Її поверхня вже втратила блиск, а на дні залишився тонкий коричневий слід.У кімнаті було тепло.Але Макс відчував холод.Не той, що приходить від протягу чи відкритого вікна. Інший. Глибший. Він наче піднімався зсередини, повільно проходив уздовж хребта, стискав плечі й залишав на шкірі дрібний, майже невидимий мороз.Макс сидів нерухомо.Його руки лежали на столі, пальці були зчеплені між собою, але час від часу великий палець нервово проводив по нігтю іншої руки. Він сам цього не помічав. Обличчя здавалося напруженим. Лінія щелепи стала жорсткішою, губи були трохи прочинені, ніби він ще очікував почути відповідь і водночас боявся її.Андрій стояв біля вікна.Він не дивився на Макса.Його долоня лежала на підвіконні, пальці час від часу ледь помітно ворушилися, ніби він машинально перебирав невидимі нитки якогось давно заплутаного вузла.Він стояв трохи боком до кімнати. Світло з двору падало на одну половину його обличчя, залишаючи іншу в тіні. На скронях Андрія виднілася сивина. Під очима залягли тіні. Він виглядав втомленим, хоча, можливо, це була не втома від роботи чи недосипання.Можливо, це була втома від пам'яті.Двір унизу жив своїм звичайним життям.На мокрому після недавнього дощу асфальті лежали довгі жовтуваті відблиски. Вода збиралася біля бордюрів тонкими темними смугами, а подекуди в калюжах тремтіло світло ліхтарів. Дощ уже закінчився, але повітря залишалося вологим, прохолодним, із запахом мокрого асфальту, листя та землі.Біля під'їзду літня жінка в темному пальті витрушувала невеликий килимок. Вона робила це неквапливо, час від часу зупиняючись, щоб поправити хустку на голові.Хлопчик років десяти котив перед собою велосипед, час від часу підкидаючи переднє колесо на бордюр. Він явно поспішав додому, але раз у раз зупинявся, щоб повторити свій маленький трюк.Двоє чоловіків розмовляли біля лавки. Один тримав у руці пластиковий пакет із пляшкою молока й буханцем хліба, другий курив, прикриваючи долонею вогник запальнички від вітру.Хтось поспішав додому.Хтось вигулював собаку.Хтось телефонував дружині й говорив, що затримається ще на десять хвилин.Молода пара стояла біля під'їзду й курила одну сигарету на двох. Дівчина сміялася, схиливши голову до плеча хлопця. Він щось тихо казав їй, і вона знову усміхалася.Десь грюкнули двері автомобіля.Потім унизу коротко гавкнув собака.Хтось пройшов повз вікно, швидко, майже бігом, притискаючи до себе сумку.Звичайний день.Абсолютно звичайний.Саме ця звичайність раптом здалася Максу майже нестерпною.Світ не зупинився.Ніхто не знав, що в цій кімнаті двоє людей говорять про смерть дитини.Ніхто внизу не підняв голови.Ніхто не завмер.Не перестав говорити телефоном.Не перестав сміятися.Не перестав нести додому молоко й хліб.Життя продовжувалося з тією безжальною байдужістю, яка була властива йому завжди.Люди купували продукти.Діти каталися на велосипедах.Сусіди обговорювали чиїсь нові вікна.Автомобілі повільно проїжджали двором.Хтось повертався з роботи.Хтось ішов у гості.Хтось думав про вечерю, про завтрашній день, про гроші, про роботу, про те, що потрібно купити в магазині.А десь у минулому Макса була дитина, яка перестала жити.І він навіть не пам'ятав як.Андрій нарешті заговорив.

— Вона потонула.

Макс не одразу зрозумів сказане.Слова були простими.Майже буденними.Але вони ніби не доходили до свідомості. Він чув їх, розумів кожне окремо, проте разом вони не складалися в сенс.

— Що?

Андрій повільно повернувся від вікна.Його обличчя залишалося нерухомим. Лише погляд видавав напруження. Він дивився на Макса уважно, ніби стежив не стільки за його словами, скільки за реакцією.

— Софійка потонула.

Макс дивився на нього.Довго.Його погляд став порожнім. Він ніби намагався знайти в обличчі Андрія якусь ознаку помилки — усмішку, сумнів, натяк на те, що це жахливий жарт.Але нічого не знаходив.Потім похитав головою.

— Ні.

— Так.

— Ні. Це неправда.

— Максе...

— Я пам'ятаю аварію.

— Ти пам'ятаєш аварію.

— Вона була в машині.

— Ні.

Макс похитав головою сильніше, ніби рухом голови міг фізично відкинути сказане.

— Я бачив її.

— Ти бачив її у своїй пам'яті.

— Це одне й те саме.

— Ні.

Андрій підійшов до столу.Його кроки були повільними. Він не поспішав. У цій повільності не було нерішучості — лише обережність людини, яка розуміла, наскільки крихкою зараз була чужа свідомість.Він сів навпроти.Кілька секунд вони дивилися один на одного.

— Софійка загинула в морі, — сказав Андрій. — За одинадцять днів до аварії.

Макс повільно підняв очі.Його обличчя змінилося.Наче хтось вимкнув у ньому останній захист.

— Я був там?

— Ні, ти був в будинку.

Макс кілька секунд просто дивився на Андрія.Потім опустив очі.Його плечі ледь помітно опустилися, ніби він раптом утратив сили тримати себе прямо.Андрій мовчав.Не підштовхував.Не пояснював.Просто чекав.Макс стиснув пальці.Він дивився на свої руки.На кісточки пальців.На тонкі білі смуги старих подряпин.На ніготь великого пальця, біля якого шкіра була трохи пошкоджена.Звичайні руки.Руки дорослого чоловіка.Але чомусь йому раптом здалося, що він бачить не свої руки, а руки того чоловіка, яким був багато років тому.І ця думка була дивно страшною.Ніби між ним теперішнім і ним колишнім існувала невидима стіна.Він знав, що по той бік неї є його життя.Але не знав, як до нього повернутися.

— Розкажи.

Андрій дивився на нього довго.Потім важко видихнув.Його груди повільно піднялися й так само повільно опустилися.

— Того дня Софійка пішла до води сама.

Андрій говорив спокійно, але кожне слово давалося йому важко.Він не поспішав. Між фразами залишалися паузи, і в кожній із них Макс чув більше, ніж у самих словах.