Розділ 15

Макс писав ще кілька хвилин.Ручка ковзала папером повільно, іноді зупинялася, коли якийсь спогад не хотів одразу ставати словами. Аліса не заважала. Вона сиділа навпроти, тримаючи долонями вже майже охололий термос і час від часу поглядала у вікно.Ранок остаточно прийшов.Будинок наповнився світлом, хоча воно було ще блідим, холодним. Сонце не показувалося, сховане за низькою смугою хмар над морем. На кухонній підлозі лежав прямокутник сірого світла. Пил у ньому повільно рухався в повітрі.Макс відклав ручку.

— Алісо.

— Так?

Він подивився на неї.

— Нам треба їхати.

Вона одразу зрозуміла, куди.

— До Андрія?

— Так.

Макс підвівся.Стілець відсунувся назад і тихо шкребнув ніжкою підлогу.Він забрав аркуш зі столу й поклав його поверх інших записів.

— Бо я зараз зрозумів одну річ.

Аліса чекала.

— Андрій був там.

— Де?

— Поруч із усім цим. До аварії. Він знає, що зі мною відбувалося.

— Ти думаєш, він пам'ятає одинадцять днів?

Макс кивнув.

— Він мій друг. І він поліцейський. Якщо зі мною щось відбувалося, він мав це помітити.

Аліса повільно підвелася.

— А якщо не хоче говорити?

Макс узяв куртку

— Тоді я все одно хочу почути його мовчання.

Аліса подивилася на нього.

— Це звучить як погана стратегія.

— Можливо.Він застебнув куртку.— Але іншої в мене зараз немає.

---

Дорога до міста забрала майже чотири години .Спочатку вони їхали тією самою дорогою, що вела від моря.За вікнами автомобіля поступово зникали низькі будинки, рідкі дерева й порожні ділянки землі. Ранок ставав світлішим. На узбіччях з'являлися перші люди.Жінка в довгому пуховику вигулювала собаку.Чоловік із рюкзаком ішов до зупинки.Біля маленького магазину вже стояв фургон із товаром, а продавчиня виносила всередину ящики.Життя поверталося до свого звичайного ритму.

Місто прокинулося неохоче.На  світлофорах з'явилися автомобілі. Їх ставало дедалі більше. Автобуси зупинялися біля зупинок, випускаючи  пасажирів. Люди поспішали тротуарами, ховаючи обличчя від  вітру.Макс сидів біля вікна й майже не говорив.Місто діяло на нього дивно.Він знав ці вулиці.Пам'ятав повороти.Пам'ятав будинки.Але тепер кожна знайома деталь ніби мала подвійне дно.Ось кав'ярня, біля якої він колись чекав Олену.Ось аптека.Ось старий газетний кіоск.Ось перехрестя, де він колись переходив дорогу, тримаючи Марічку за руку.Він не був упевнений, чи справді пам'ятав це.Чи пам'ять знову підсовувала йому картинку, яка ніколи не існувала.Аліса сиділа за кермом.Вона не запитувала, про що він думає.Лише іноді поглядала на нього.Макс дивився у вікно.

— Ось тут.

Аліса пригальмувала.

— Що?

— Я пам'ятаю це місце.

Вона нічого не сказала.Автомобіль рушив далі.Через кілька хвилин вони звернули з центральної дороги в район, де стояли переважно старі багатоповерхові будинки.Тут місто було іншим.Тіснішим.Будинки стояли близько один до одного, ніби їх зводили поспіхом, не залишаючи між ними зайвого простору. Між дворами проходили вузькі проїзди. Біля під'їздів росли старі дерева, їхні стовбури були вкриті тріщинами, а нижні гілки обрізані так давно, що на них уже встигли вирости нові пагони.Дитячі майданчики здавалися трохи втомленими.Металеві гойдалки були подряпані.На лавках залишалися сліди старої фарби.Біля одного під'їзду стояли дитячі велосипеди.На іншому балконі сушилася білизна.Хтось відчинив вікно на третьому поверсі й витрусив маленький килимок.Десь гавкнув собака.Десь грюкнули двері.Із відчиненого вікна першого поверху потягнуло смаженою цибулею.Звичайний житловий район.І саме ця звичайність дивним чином тиснула на Макса.Бо він їхав сюди за відповіддю на питання, яке не мало нічого спільного зі звичайним життям.Аліса зупинила машину біля будинку.Це була дев'ятиповерхова панельна багатоповерхівка.Сіра, трохи потемніла від часу.На фасаді місцями проступали темні плями після дощів. Балкони відрізнялися один від одного: десь стояли нові склопакети, десь іще залишалися старі металеві рами, хтось утеплив стіну навколо вікна, хтось оббив балкон пластиковою вагонкою.Біля входу стояли два сміттєві контейнери.Поруч лежала зім'ята картонна коробка.На бетонній плитці залишилися темні сліди від мокрого взуття.Макс вийшов із машини.На мить зупинився.Подивився вгору.

— Він тут живе?

— Так.

Аліса зачинила машину.Вони зайшли в під'їзд.Там пахло вологим бетоном, старою фарбою, пилом і чиїмось ранковим сніданком. На першому поверсі горіла лампа, хоча надворі вже було достатньо світло.На стіні висіла поштові скриньки.Деякі були перекошені.На кількох лежав шар пилу.Десь нагорі грюкнули двері.Почулися кроки.Потім дитячий голос.Після нього — жіночий:

— Одягни шапку.

Голос швидко стих.Макс і Аліса зайшли до ліфта.Старі двері закрилися із металевим стуком.Ліфт здригнувся і почав повільно підніматися.Макс дивився на цифри над дверима.

Два.

Три.

Чотири.

Його обличчя залишалося спокійним.Але пальці правої руки стискали край кишені.

П'ять.

Шість.

Сім.

Аліса помітила це.

— Ти нервуєш?

— Так.

Вона не стала питати більше.Ліфт зупинився.

Вісім.

Двері відкрилися.Коридор був вузьким і довгим.Під стінами стояли старі велосипеди. Біля одних дверей лежав дитячий самокат. На іншому поверсі хтось залишив пакети з порожніми пляшками.Аліса пішла вперед.

— Останні двері праворуч.

Макс ішов за нею.Андрій відчинив не одразу.Спочатку за дверима почувся рух.Потім клацнув замок.Ще один.Двері прочинилися.Андрій стояв на порозі.Він виглядав старшим, ніж кілька днів тому.Не зовні.Втомою.Очі були червоними, щетина — густішою, сорочка пом'ятою на плечах.Він кілька секунд дивився на Макса.Потім на Алісу.

— Я думав, ви приїдете пізніше.

— Ми вирішили не чекати, — відповів Макс.

Андрій відступив.

— Заходьте.

Квартира була невеликою.Передпокій одразу переходив у вузький коридор. На стіні висіли ключі, кілька курток і темна поліцейська форма на вішаку.На тумбі лежали документи, зарядний пристрій, ліхтарик і звичайна зв'язка ключів.У квартирі було тихо.Надто тихо для житла людини, яка постійно працювала з людьми.У вітальні стояв старий диван, напроти нього — телевізор. На підвіконні росла рослина у великому горщику, давно не пересаджена, але жива.На журнальному столику лежали газети, службовий блокнот і чашка з недопитим чаєм.На кухні цокав годинник.