Розділ 14.

Макс прокинувся ще до світанку,пройшло три дні після того,як він повернувся знову в будинок біля моря Ніч повільно відступала від будинку, але ранок іще не наважувався зайти всередину. За вікнами стояла густа передсвітанкова темрява, та сама особлива година, коли світ уже перестає бути нічним, але ще не стає ранковим. Небо над морем мало холодний, попелястий відтінок. Горизонт губився в туманній імлі, а вода здавалася майже нерухомою, хоча десь далеко хвилі важко перекочувалися одна через одну.Макс прокинувся не від шуму.Не від болю.Його розбудило відчуття, що хтось стоїть біля дверей.Воно було настільки виразним, що кілька секунд він не дозволяв собі розплющити очі. Лежав на спині, слухав власне дихання і намагався відчути кімнату не очима, а слухом.Будинок мовчав.Десь у стіні ледь чутно потріскувало дерево. За вікном шурхотів вітер, ганяючи по подвір'ю сухе листя й дрібні гілочки. Море дихало своїм повільним, важким ритмом.Макс нарешті розплющив очі.Кілька секунд просто дивився в темну стелю.Кімната була тією самою.Стіл біля вікна, на якому залишилися блокнот, ручка і кілька аркушів. Стілець із сорочкою, яку він  кинув, повернувшись із міста. На спинці тканина звисала недбало, одним рукавом майже торкаючись підлоги.Біля стіни стояла відкрита коробка зі старими записами.Папери в ній були складені нерівно. Деякі вже пожовкли по краях, деякі залишилися майже білими. Вони пахли сухим папером, пилом і часом.І тиша.Макс повернув голову.Двері були прочинені.Вузька темна щілина вела в коридор, де не горіло світло. Звідти до кімнати проникала слабка сіра смуга передсвітанкового ранку.

— Олено?

Його голос прозвучав тихіше, ніж він очікував.Відповіді не було.Макс ще трохи посидів, прислухаючись.Потім відкинув ковдру.Ступив босими ногами на холодну підлогу.Дерево неприємно холодило ступні, і це відчуття чомусь повернуло його до реальності краще за будь-які слова. Він провів долонею по обличчю, пригладив волосся і вийшов у коридор.Будинок був напівтемним.У такому світлі знайомі речі завжди виглядали трохи інакше. Стіни здавалися вищими, дверні отвори — глибшими, а тіні під меблями набували густоти. Макс ішов повільно, не вмикаючи світла.На кухні горіло світло.Він зупинився.Жовтувате світло лампи лежало на столі, на спинках стільців, на підлозі біля кухонного порога. Воно було надто теплим для цього ранку.Макс точно пам'ятав, що ввечері його вимкнув.Він залишився стояти у дверях.На столі стояли дві чашки.Одна його.Темна, проста, з трохи стертою ручкою.Друга — біла, з маленькою тріщиною біля ручки.Макс довго дивився на неї.У нього було дивне відчуття, ніби ця маленька річ займала весь простір кухні.Він знав цю чашку.Пам'ятав її не просто як предмет.Пам'ятав, як Дарина колись купила її майже випадково. Як принесла додому, поставила на стіл і сказала, що нарешті знайшла чашку, з якої чай «не треба терпіти».Потім ця чашка чомусь стала Олениною.Принаймні так він пам'ятав.Або так його свідомість хотіла, щоб він пам'ятав.Макс підійшов до столу.Торкнувся пальцями кераміки.Холодна.Звичайна.Порожня.Жодного сліду тепла.Він заплющив очі.

— Це я її поставив.

Сказав уголос.Власний голос здався йому чужим у ранковій тиші.

— Я сам.

Він повторив:

— Сам.

Потім узяв чашку.Кераміка легко лягла в долоню.Макс відкрив шафу й поставив її всередину, поміж іншого посуду.Цього разу він не залишив її на столі.Закрив дверцята.Постояв ще кілька секунд.Потім підійшов до вікна й відчинив його.Холодний морський вітер одразу вдерся до кухні.Він ворухнув фіранку, підняв її край і змусив тонку тканину затріпотіти біля стіни. У кухню потягнуло сіллю, вологою землею, мокрим деревом і ранковим холодом. Повітря було сирим, густим, живим.Десь далеко кричали чайки.Одна відповідала іншій.Потім ще одна.Їхні голоси розчинялися над морем і поверталися ледь помітною луною.Макс сперся на підвіконня.Холод каменю відчувався крізь тонку тканину домашньої футболки.Він дивився на темну воду, на низьке небо, на берег, який майже губився в тумані.І раптом почув сміх.Дитячий.Короткий.Тонкий.Зовсім поруч.Макс різко повернув голову.Серце на мить ударило сильніше.Коридор був порожній.Ніхто не стояв у дверях.Не було жодного руху.Тільки будинок, який повільно прокидався разом із ранком.Раніше він пішов би перевіряти.Відкрив би кожні двері.Зазирнув би в кімнати.Почав би шукати пояснення.Але тепер не пішов.Вперше.Він просто залишився біля вікна.Дихав холодним повітрям.Дивився на море.І чекав, поки звук у його голові стихне сам.Це була маленька перемога.Майже непомітна.Така, про яку ніхто не дізнається, якщо він сам не розповість.Але для Макса вона важила більше, ніж могла б здатися іншій людині.

О сьомій тридцять приїхала Аліса.Її автомобіль зупинився біля будинку тихо, без різкого гальмування. Двигун ще кілька секунд працював, перш ніж стихнути.Аліса вийшла з машини.На ній було темне пальто, під ним — світлий светр. Волосся вона зібрала недбало, кілька пасом вибилися біля скронь. В одній руці вона тримала термос.Вона зачинила дверцята автомобіля стегном і кілька секунд подивилася на будинок.Не тому, що боялася.Швидше тому, що останнім часом навчилася дивитися на нього уважніше.На вікна.На дах.На двері.На Максове життя, яке зовні виглядало звичайним, але всередині дедалі більше нагадувало кімнату, де хтось перестав розрізняти минуле й теперішнє.Вона підійшла до дверей.Макс уже чекав.Він виглядав втомленим.Не просто невиспаним — виснаженим тією втомою, яка залишається в рисах обличчя навіть після вмивання. Щоки трохи запали, під очима лежали тіні, волосся було розтріпане. Він не встиг як слід поголитися, і темна щетина підкреслювала різкість його рис.Але в погляді було щось інше.Спокійніше.Зібраніше.Аліса простягнула йому термос.

— Я не знала, яку ти п'єш.

— Чорну.

— Без цукру?

— Так.

Вона кивнула 

— Запам'ятала.

Макс ледь усміхнувся.

— Дякую.

Вони зайшли до будинку.З коридору все ще тягнуло холодним повітрям із кухні. Десь у глибині будинку працював старий холодильник, час від часу видаючи низьке монотонне гудіння.Аліса зняла пальто.Макс поставив каву на стіл.Вона відразу помітила коробки.