Розділ 13.

Аліса не поспішала.Вона сиділа навпроти Макса, поклавши долоні на край столу, і не намагалася заповнити тишу словами. За роки роботи журналісткою вона навчилася розуміти просту річ: іноді людина говорить найбільше саме тоді, коли мовчить.Тиша між ними вже давно перестала бути звичайною тишею.Вона не була порожньою.У ній залишалося все те, про що вони говорили останні години: ім'я Олени, якого Макс не міг пояснити; Дарина, яка, за його словами, знала про неї; уривки спогадів, що виникали без попередження; і найстрашніше — власне життя Макса, у якому дедалі важче було відокремити те, що справді відбулося, від того, що його свідомість створила сама.На столі лежав розгорнутий блокнот.Стара сторінка була трохи загнута в кутку. На ній — кілька рядків, записаних Алісою, і одне ім'я, яке тепер здавалося їм обом надто важким для кількох чорнильних літер.Олена.Макс дивився на це ім'я довго.Ніби намагався не прочитати його, а впізнати.Потім узяв ручку.Покрутив її між пальцями.Він робив це машинально. Пальці рухалися повільно, майже без участі свідомості. Потім ручка перестала слухатися його руки, і Макс поклав її на стіл.Він підняв очі.

— Я хочу повернутися  в квартиру.

Аліса не відразу зрозуміла, про що саме він говорить.

— Яку?

— Ту, де я жив з Оленою.

У його голосі не було сумніву.Не було й прохання.Це звучало як рішення, яке вже давно визріло всередині, просто до цієї миті Макс не наважувався вимовити його вголос.

Аліса трохи відкинулася на спинку стільця.

— Максе...

Вона замовкла.Їй хотілося підібрати слова так, щоб не зруйнувати крихку рівновагу, в якій він перебував.

— Я знаю, що ти хочеш перевірити свої спогади, — сказала вона нарешті. — Але що саме ти сподіваєшся там побачити?

Макс опустив погляд.

— Не знаю.

Він помовчав.

— Можливо, нічого.

Потім подивився на неї.

— Можливо, навпаки, все.

Аліса мовчала.Макс провів долонею по обличчю. Він виглядав виснаженим. За останні дні в ньому щось змінилося. Ще недавно він говорив про свої спогади так, ніби захищав їх від чужих сумнівів. Тепер же сам почав ставити їм запитання.Але одне залишалося незмінним.Він знав ту квартиру.Знав її кімнати.Знав, де стояли меблі.Знав світло з вікон.Знав кухню, запах кави вранці, чашку з синьою смугою, голос Олени, дитячі кроки в коридорі.Пам'ять була надто конкретною, надто детальною, щоб просто відмахнутися від неї одним словом — «вигадка».

— Ти впевнений?

— Абсолютно.

У його голосі вперше за довгий час з'явилося щось тверде.Це було важливо.Він не їхав навмання.Не намагався знайти місце, яке могло б відповідати його спогадам.Він свідомо повертався туди, де, за його пам'яттю, прожив частину свого життя.Туди, де залишилося його минуле.Або те, що він вважав минулим.Аліса закрила блокнот.

— Добре.

Вона подивилася на годинник.

— Поїдемо завтра.

— Сьогодні.

— Уже пізно.

— Я не хочу ще одну ніч тут....

Він сказав це тихо.Без драматизму.Саме тому фраза прозвучала важче.Аліса подивилася у вікно.За склом уже зовсім стемніло. Відображення кімнати проступало на чорному склі, і на мить їй здалося, що вони сидять не біля вікна, а всередині якогось темного, замкненого простору, з якого немає іншого виходу, крім дороги назад.Вона зітхнула.

— Тоді їдемо.

---

Дорога назад була майже пустою.Десь  світилися реклами, біля цілодобових магазинів стояли поодинокі люди.Автомобілів було небагато.Час від часу назустріч проходила машина, і її фари на кілька секунд заливали салон різким білим світлом. Потім темрява поверталася, і знову залишалися тільки дорога, дерева обабіч неї та рівний шум двигуна.Аліса кермувала мовчки.Макс сидів поруч, притулившись плечем до дверцят.Він не спав.Не говорив.Дивився у вікно.Знайомі місця виникали одне за одним, але він не коментував їх. Лише іноді його погляд затримувався на якомусь  повороті чи перехресті.Він знав дорогу.Навіть не пояснюючи Алісі, куди повертати, він кілька разів ледь помітно ворушив головою, ніби подумки прокладав маршрут.

Місто зустріло їх ближче до ранку.

Світло магазинів розтікалося по мокрому асфальту. На автобусних зупинках стояли люди, кутаючись у куртки. Хтось дивився в телефон. Хтось нервово поглядав на дорогу. Біля ресторану двоє чоловіків розмовляли, не поспішаючи розходитися. Таксі стояло під ліхтарем, і водій, відкинувшись на сидіння, дивився кудись перед собою.Життя тривало.Звичайне, дрібне, майже непомітне життя.Люди купували хліб і молоко.Поверталися додому.Телефонували близьким.Сварилися.Мирилися.Чекали на когось.Хтось поспішав, бо вдома на нього чекала дитина.Хтось ішов повільно, бо не хотів повертатися.Хтось, можливо,  саме цієї ночі вперше за багато років сказав комусь «люблю».Ніхто з них не знав Макса.Ніхто не знав, що для нього ця поїздка була поверненням не просто за конкретною адресою.Він їхав туди, де, як він пам'ятав, залишив частину себе.І від цієї думки йому ставало важко дихати.Макс дивився на людей і раптом відчув дивне відчуття.Йому здавалося, що всі вони живуть справжнім життям.Не тому, що їхнє життя було кращим.Не тому, що в них не було власних проблем.Просто їхня реальність здавалася йому цілісною.Вони знали, куди йдуть.Знали, кого люблять.Знали, кому телефонують.Знали, у якому будинку живуть.Знали, хто чекає на них за дверима.А його власне життя раптом перетворилося на питання.Одне велике питання, у якого не було відповіді.Аліса звернула на потрібну вулицю.Макс відразу це помітив.Він підняв голову.Погляд став уважнішим.

— Далі прямо.

Аліса нічого не сказала.Ще один поворот.Потім другий.Макс продовжував мовчати, але тепер дивився вже не у вікно, а вперед..

---

Аліса припаркувала автомобіль біля будинку.Макс не виходив.Кілька секунд він просто сидів.Будинок не виглядав особливим.Саме це й лякало.Ніякої таємничості.Ніякої ознаки того, що за його стінами могло відбуватися щось важливе.Звичайний старий будинок.Такий самий, як десятки інших.Але для Макса він був знайомим.Він знав його.Він нарешті відчинив дверцята.Холодне ранкове повітря торкнулося обличчя.Макс вийшов.Кілька секунд стояв біля автомобіля, дивлячись угору.У темних вікнах відбивалися ще  вуличні ліхтарі.Одне з них, як він пам'ятав, було вікном його квартири.Він не знав, чому саме це місце досі викликає в ньому таке дивне відчуття.Наче він повернувся не додому.А в спогад.Вони зайшли до під'їзду.Тут пахло старою штукатуркою, пилом і вогкістю. Десь унизу тихо грюкнули двері. У темряві за сходами щось дзенькнуло — можливо, труба, можливо, металевий предмет, що впав на підлогу.Лампочка над першим поверхом світила тьмяно.Макс ішов попереду.Він не вагався.Перший поверх.Другий.Третій.Кроки глухо відбивалися від стін.Макс зупинився лише на мить.