Розділ 12.

Макс ще довго стояв біля вікна.Він не рухався, не намагався повернутися до роботи, не шукав у пам'яті пояснення. Просто стояв і дивився на море.Кімната за його спиною поступово темніла. Денне світло, ще зовсім недавно сіре й холодне, тепер повільно згасало в кутках, залишаючи на меблях тьмяні відблиски. На склі вікна осіли дрібні краплі морської вологи, і кожна з них ловила останнє світло неба, перш ніж повільно сповзти вниз.У будинку було тихо.Не тією звичайною тишею, яка настає ввечері, коли всі справи зроблені й люди нарешті дозволяють собі відпочити. Це була інша тиша — густа, майже фізична. Вона ніби заповнювала кімнати, коридор, сходи, просочувалася крізь щілини під дверима й осідала на речах.Макс давно не помічав, наскільки багато звуків зазвичай створює людська присутність.Кроки.Відчинені двері.Шурхіт одягу.Вода в крані.Чашка, поставлена на стіл.Чийсь голос із сусідньої кімнати.Сміх.Запитання.Звичайне:«Ти будеш вечеряти?»Або:«Де мої ключі?»Або дитяче:«Тату, ти скоро?»Тепер нічого цього не було.Тільки море.Вода була свинцевою.Вона лежала під низьким небом важкою, майже нерухомою масою, хоча вітер постійно ворушив її поверхню. Далеко від берега темні хвилі зливалися в одну суцільну смугу. Ближче до каміння вони ставали світлішими на гребенях, а потім знову темніли, накочуючись одна на одну.Низьке небо майже торкалося горизонту, і тільки вузька смуга світла залишалася між ними. Вона була блідою, холодною, майже безбарвною. Здавалося, сонце давно пішло, але ще не забрало за собою останню частину дня.Вітер гнав до берега невеликі хвилі.Вони розбивалися об каміння з однаковим, майже байдужим ритмом.Удар.Шурхіт води.Коротка пауза.І знову удар.Макс завжди думав, що море заспокоює.Він колись любив саме цю його властивість. Море не вимагало уваги. Не ставило запитань. Не змушувало відповідати. Можна було годинами сидіти біля нього, дивитися на горизонт і дозволяти думкам поступово втрачати гостроту.Тепер воно його дратувало.Бо море нічого не пояснювало.Воно просто було.Як і пам'ять.Макс опустив погляд на блокнот.Той лежав на столі серед інших записів, аркушів, ручок і кількох старих книжок. Деякі сторінки були загнуті по кутах. На інших залишилися сліди від долоні, ледь помітні плями від кави, короткі лінії, зроблені поспіхом.Одинадцять днів.Макс узяв ручку й відкрив чисту сторінку.Кілька секунд просто дивився на білий папір.Потім написав:«За одинадцять днів до аварії я почув голос Олени».Зупинився.Кінчик ручки залишив маленьку темну крапку біля останньої літери.Він перечитав речення.Потім додав:«Чому?»Він дивився на два слова.Вони здавалися надто простими для питання, яке раптом стало найважливішим у його житті.Потім написав:«Де я був?»Під цим:«Хто був поруч?»І ще:«Що відбувалося з Дариною?»Макс поставив крапку.Рука ще кілька секунд залишалася на столі.Він не став писати про Марічку.Поки що.

---

До вечора він перебрав майже всі старі записи.Час непомітно змінив кімнату.За вікном остаточно стемніло. Скло перетворилося на чорну поверхню, у якій тепер відбивалася кімната: стіл, лампа, крісло, його власна постать.Лампа давала вузьке жовтувате коло світла.Усе, що лежало за його межами, потопало в напівтемряві.Макс працював так, як колись працював із пацієнтами: послідовно, без поспіху, не дозволяючи емоціям диктувати висновки.Він розкладав записи за датами.Перечитував.Повертався назад.Порівнював.Виписував окремі слова.Дата.Подія.Симптом.Спогад.Пробіл.Він зробив окремі колонки.Дарина.Софійка.Олена.Мій стан.Аркуш за аркушем перед ним поступово вимальовувалася дивна картина.На столі утворився своєрідний літопис його життя.Тільки життя, яке він сам уже не міг упізнати.Тут були дати.Нотатки про сон.Зміни настрою.Короткі згадки про розмови.Робочі справи.Побутові дрібниці.Імена.Деякі речення були написані рівним, спокійним почерком.Інші — поспіхом, так, ніби рука не встигала за думкою.Чим більше Макс читав, тим менше розумів.Олена не з'явилася раптово.Спочатку її присутність була майже непомітною.Один запис.Через два дні — ще один.Потім вона почала з'являтися у снах.Потім — у розмовах.А потім Макс написав:«Олена вважає, що мені потрібно взяти відпустку».Макс перечитав речення.Воно звучало так природно, що від нього стало моторошно.Наче він справді писав про людину, яка сиділа того вечора навпроти нього.Наче вона справді була частиною його життя.Наче він просто забув щось очевидне, те, що не можна забувати.Він перегорнув сторінку.«Дарина сказала те саме».Макс зупинився.Ось воно.Перший збій.Він записав обидві жінки в одному контексті.Дарина сказала.Олена сказала.А між цими двома фразами не було жодного пояснення.Ні дати.Ні опису розмови.Ні причини, чому Олена взагалі мала знати про його життя.Макс відкинувся в кріслі.Старе дерево тихо скрипнуло під його вагою.Він потер долонями обличчя, провів пальцями по щоках, затримав їх біля скронь.

— Що зі мною тоді відбувалося?

Відповіді не було.Тільки годинник.Тихе цокання.Раз.Два.Три.У цьому звуці було щось майже нестерпне.Він відміряв час абсолютно байдуже до того, що відбувалося з людиною в кімнаті.Макс підвівся і пішов на кухню.

---

Вечерю він приготував уперше за тиждень.Нічого складного.Картопля.Смажена риба.Салат.Звичайна домашня їжа, яку можна було приготувати майже автоматично, не замислюючись над рецептом.Картопля тихо шкварчала на сковороді. Олія потріскувала, в повітрі поступово з'являвся запах смаженої риби, а на кухонному вікні вже відбивалося тільки світло лампи.Макс дістав три тарілки.Поставив одну.Другу.Третю.Рука завмерла.Він подивився на стіл.Три тарілки.На мить це здалося йому настільки природним, що він навіть не зрозумів, чому стоїть нерухомо.Ніби зараз хтось зайде.Сяде на своє місце.Потягнеться рукою до виделки.Скаже щось про те, що риба пересмажена.Макс повільно взяв третю тарілку й прибрав назад у шафу.Дверцята тихо клацнули.

— Вона не прийде.

Сказав це вголос.Самому собі.Слова повисли в кухні.Він повернувся до плити.За кілька хвилин почув:

— Тату, а чому ти не накрив мені?