Розділ 11.

Після того як Андрій поїхав, Макс ще довго стояв біля воріт.Автомобіль уже зник за поворотом, але звук двигуна ніби залишився десь між деревами. Він ще кілька секунд дивився на порожню дорогу, наче очікував, що Андрій повернеться, вийде з машини й скаже щось важливе.Але нічого не сталося.Тільки вітер ворушив мокрі гілки.Після нічного дощу дерева стояли важкі, насичені водою. З листя повільно падали великі краплі, хоча дощу вже не було. Вони зривалися одна за одною, ударялися об землю, каміння, металеву огорожу, і кожен такий звук у ранковій тиші здавався надто виразним.Повітря було холодним для цієї пори року.Воно пахло мокрою землею, деревною корою і морем.Море було зовсім близько. Його не було видно з воріт через дерева, але Макс чув глухий, рівний шум хвиль. Він ішов звідкись здалеку, немовби море весь цей час продовжувало жити своїм життям і не мало жодного стосунку до того, що відбувалося тут.Макс повільно зачинив ворота.Замок клацнув.Він залишився сам.Не вперше в житті.Але вперше за довгий час — без можливості сховатися за чужою присутністю.Він повернувся до будинку.Коридор зустрів його прохолодою.Після вологого ранку старий будинок ніби втримував у собі ніч. Повітря всередині було нерухомим, густим, із ледь помітним запахом дерева, старого паперу та вогкості.Старий паркет тихо поскрипував під ногами.Макс зняв куртку й повісив її на гачок.Потім машинально сказав:

— Я вдома.

Відповіді не було.Він завмер.Ці два слова він говорив майже щодня.Коли повертався з роботи.Коли Олена була на кухні.Коли Марічка сиділа за столом і робила вигляд, що виконує домашнє завдання.Він говорив їх навіть тоді, коли ніхто не відповідав.Тепер він почув власний голос і вперше зрозумів, наскільки дивно той звучить у порожньому будинку.Слова ніби не знайшли адресата.Вони зависли в повітрі й повільно розчинилися між стінами.Макс повільно пройшов на кухню.На столі залишилася його чашка.Макс узяв її, понюхав холодну каву й поставив назад.На дні залишилося зовсім трохи темної рідини. Кава давно охолола, і від неї вже не було того запаху, який він любив зранку.Потім він відкрив порожній холодильник.Він усміхнувся.

— Марічка б зараз сказала, що я знову забув за молоко.

Тиша.Макс зачинив холодильник.Усмішка зникла.Він сперся руками об стільницю.Кілька секунд дивився на власні пальці.

— Тебе немає, — тихо сказав він.

Цього разу він говорив не з порожнім приміщенням.Він говорив із собою.

— Я знаю.

За кілька секунд у голові почувся знайомий дитячий голос.«Але я все одно хочу какао».Макс заплющив очі.

— Я знаю.

«З маршмелоу».

— Марічко...

Він різко відкрив очі.Кухня була порожня.На стільці лежала лише стара в'язана серветка.Макс узяв її в руки.Вона була трохи розтягнута по краях. Нитка в одному місці розійшлася, утворивши маленьку нерівність. Він провів пальцем по візерунку.Колись Дарина в'язала такі вечорами.Вона сиділа біля вікна, підібгавши ноги, дивилася якийсь старий фільм і час від часу втрачала нитку.Макс сміявся з неї.

— Ти ж уже десять разів це розпускала.

— Зате одинадцятого разу вийде.

— Ти так само лікуєш людей?

— Ні.

— Шкода.

— Чому?

— Я б тоді точно одужав.

Дарина піднімала на нього очі.

— Ти й так здоровий.

Тоді він ще не знав, наскільки страшними можуть стати ці слова через кілька років.

---

До обіду Макс майже не виходив із будинку.Він вирішив прибрати кабінет.Він відчинив вікно.У кімнату одразу ввірвався вітер.Штори ледь помітно ворухнулися, а ззовні долинув запах мокрого листя і солоної води.Старий кабінет знаходився в іншому кінці будинку.Велике вікно виходило на море.У похмурий день воно було майже одного кольору з небом. Лише вузька темна лінія горизонту відділяла воду від хмар.Біля стіни стояла книжкова шафа, набита професійною літературою.На полицях лежав тонкий шар пилу.Макс провів пальцем по одному з корінців, залишивши чисту смугу.На столі лежав блокнот, кілька ручок, окуляри, які він давно не носив.Він почав прибирати повільно.Витирав стіл.Перекладав книги.Відкривав шухляди.Закривав їх.Потім знову відкривав.Йому не потрібен був порядок.Йому потрібно було не залишатися без заняття.Бо щоразу, коли руки зупинялися, починали працювати думки.Макс відкрив шухляду.Всередині лежали старі записи.Він витягнув один блокнот.Чорна обкладинка.Без напису.Сів у крісло.Погортав.Перші сторінки були присвячені роботі.Короткі нотатки.Спостереження.Імена пацієнтів він замінив ініціалами.Почерк був рівним, майже сухим.Тоді він ще писав для себе професійно, стримано, без зайвих слів.Потім записи змінилися.Почерк став нерівнішим.Деякі речення були коротшими.Подекуди слова стояли занадто близько одне до одного, наче він поспішав записати думку, поки вона не зникла.Потім почалися записи про нього самого.Макс читав повільно.«Погано сплю».Наступна сторінка.«Прокидаюся о 03:17».Ще одна.«Снився будинок».Далі:«Дарина сказала, що я занадто багато працюю».Макс зупинився.Перечитав.Почерк був його.Справжній.Без сумнівів.Він перегорнув сторінку.«Сьогодні знову чув дитячий сміх у коридорі».Макс нахмурився.Наступний запис.«Софійка?»Він завмер.Потім нижче:«Ні. Це неможливо».Макс відкинувся в кріслі.Серце почало битися швидше.Він провів долонею по обличчю.Потім знову взяв блокнот.Перегорнув ще кілька сторінок.І побачив дату.За одинадцять днів до аварії.Макс повільно прочитав запис.«Сьогодні вперше почув голос Олени».Рука завмерла над папером.Він довго сидів нерухомо.Потім подивився на дату ще раз.Одинадцять днів.За вікном шуміло море.Макс почув його сильніше, ніж раніше.Хвилі билися об берег із рівним, монотонним гулом.Макс відчув, як по спині пройшов холод.

— Ні...

Він перегорнув сторінку.Там було всього кілька слів.«Вона сказала: "Ти втомився. Тобі треба додому".»Макс заплющив очі.Це була фраза Олени.Ту саму фразу вона говорила йому сотні разів.Але якщо він записав її до аварії, тоді виникало питання, від якого йому стало важко дихати.Звідки він узяв Олену?Хто вона була в його голові тоді?І чому?Макс відкрив очі.На протилежній стіні висіла фотографія.Дарина.Софійка.Він.Троє людей.Справжня родина.Макс підвівся й підійшов до неї.Пальці трохи тремтіли, коли він узяв рамку.Зняв її зі стіни.На звороті був старий папір.Він витягнув фотографію.Під нею лежав інший аркуш.Макс розгорнув.Це був його почерк.Але він не пам'ятав цього запису.«Я боюся, що одного дня прокинуся і не знатиму, хто з них справжній».Макс прочитав речення.Потім ще раз.У кімнаті стало дуже тихо.За вікном шуміло море.Він стояв із папером у руці й дивився на власний почерк так, наче дивився на слова незнайомої людини.А потім почув за спиною жіночий голос: