Розділ 10.

Вони не поїхали одразу.Ранок повільно входив у будинок, неохоче, ніби йому самому було важко торкатися цього місця після довгої ночі. Він не вривався сюди сонячним світлом, не розганяв темряву одним широким рухом. Спершу лише посіріли вікна — важкі, запітнілі від нічного холоду. Потім у вузьких щілинах між шторами проступило бліде світло, тонке й холодне, мов вода. Воно ковзнуло по стіні, торкнулося старої шафи, повільно спустилося на підлогу й лягло там довгою світлою смугою.У повітрі ще трималася ніч.Запах охололої кави, дерева, пилу й моря, який завжди знаходив спосіб проникнути сюди крізь зачинені вікна. Старі будинки мають власну пам'ять. Вона накопичується в їхніх стінах, у скрипучих сходах, у дверних ручках, які сотні разів торкалися чужі долоні. Іноді здавалося, що цей будинок пам'ятав більше, ніж Макс.На старому кухонному столі стали виразнішими подряпини, що перетинали дерев'яну поверхню тонкими нерівними лініями. Колись їх залишала Софійка, коли була зовсім маленькою й годинами возила по столу дерев'яну машинку. Макс пам'ятав цей звук — глухе постукування маленьких коліс об дерево, дзенькіт, коли машинка падала на підлогу, її ображене дитяче «ой», а потім сміх.Тепер столом користувалася тільки тиша.Макс сидів, не торкаючись кави.Чорна поверхня напою давно вкрилася тонкою матовою плівкою. На стінках чашки залишився темний слід, а тепло від неї зникло ще до світанку. Макс дивився на неї так, ніби забув, навіщо налив.Він сидів трохи зігнувшись, спершись ліктями на стіл. Руки лежали перед ним нерухомо. На обличчі проступила та особлива втома, яку не знімав сон. Шкіра здавалася сірою, під очима залягли темні тіні, неголена щетина робила його старшим. Але найбільше змінилися очі.У них більше не було впевненості людини, яка знає, де закінчується спогад і починається реальність.Андрій стояв біля вікна.Він не притулявся до нього, просто стояв, засунувши руки в кишені, й дивився назовні. За склом море лежало важкою сірою площиною. Вітер ганяв над водою дрібну рябь, і відстань між будинком та берегом здавалася значно меншою, ніж була насправді.Андрій мовчав.Макс теж.Але це вже не було тим мовчанням, яке виникає між людьми, котрим нічого сказати.Навпаки.Слів було забагато.Вони лежали між ними невидимим тягарем, накопичувалися під стелею, вбиралися в дерев'яні стіни, осідали на старому столі разом із ранковим пилом.Просто жодне з них не хотіло першим виходити назовні.Макс знову взяв папку.Пальці затрималися на її краю.Папка була старою, з потертою обкладинкою, місцями подряпаною, із загнутими кутами. Він знав її вміст майже напам'ять, але тепер кожна сторінка здавалася чужою.Він перегорнув.Там були записи лікарів.Сухі.Безжальні у своїй точності.Дата.Стан свідомості.Орієнтація.Сон.Апетит.Поведінка.Рядки, у яких людське життя було розкладене на короткі медичні формулювання, ніби його можна було виміряти кількістю годин сну, рівнем тривоги та здатністю правильно назвати дату.Потім — перша згадка про Олену.Макс прочитав її вдруге.Потім втретє.Погляд ковзав рядками, повертався назад, знову зупинявся на одному й тому самому імені.Олена.Літери, які протягом трьох років були для нього цілим життям.Він закрив очі.

— Я сам її придумав, — сказав він.

Голос прозвучав тихо, майже буденно.Андрій не відповів.

— Не свідомо.

— Звичайно.

— Я не сидів і не вирішував: «Створю собі дружину».

— Я знаю.

Макс повільно закрив папку.

— Тоді як?

Андрій повернувся від вікна.Його обличчя було серйозним. Він дивився на Макса не як поліцейський на людину, яку треба допитати, і навіть не як друг на друга. У його погляді було щось важче — безпорадність людини, яка хоче допомогти, але розуміє, що є місця всередині іншої людини, куди не можна зайти силою.

— Ти психотерапевт. Сам знаєш, що психіка іноді робить речі, які людина не контролює.

— Це загальні слова.

— А конкретної відповіді в мене немає.

Макс провів долонею по обличчю.Шкіра була холодною.Він виглядав виснаженим.Не фізично.Інакше.Так виглядає людина, яка за одну ніч втратила впевненість у власному минулому й тепер змушена стояти посеред уламків того, що ще вчора вважала своїм життям.

— Я знаю, як працює пам'ять, — сказав він. — Але я не розумію, чому вона вибрала саме Олену.

— Можливо, ти розумієш.

Макс підняв на нього очі.

— Що?

— Просто ще не хочеш згадувати.

Макс опустив погляд.Ця відповідь йому не сподобалася.Бо була занадто близькою до правди.

---

Він повернувся до дитячої кімнати.Двері залишилися відчиненими.За ніч вона не змінилася.Саме це було найстрашніше.Речі стояли на своїх місцях із тією впертою нерухомістю, яку мають предмети, переживши своїх господарів. Маленький стілець біля письмового столу. Полиця з дитячими книжками. Старі фотографії. Плюшеві іграшки, що давно втратили колишню яскравість.Ранкове світло падало на підлогу, оголюючи кожну порошинку в повітрі. Вони повільно кружляли в ньому, майже невагомі, ніби навіть час у цій кімнаті рухався інакше.Макс сів біля шафи.Він відкрив дверцята.Звідти потягнуло сухим запахом тканини, дерева й чогось невловимо дитячого — запахом речей, які давно ніхто не носив, але які все ще зберігали присутність маленької людини.Він почав перебирати речі Софійки.Не поспіхом.Він не шукав нічого конкретного.Просто торкався.Наче пальці могли повернути йому те, що пам'ять забрала.Старий зошит із пом'ятими сторінками.Пластикова коробка з олівцями, на яких ще залишилися сліди маленьких зубів.Заколка.Маленька гумка для волосся.Квиток у кіно.Дитяча листівка.На одному з аркушів він побачив напис:«Татові».Почерк був нерівний.Деякі літери нахилялися вбік, інші були непропорційно великими. Макс одразу впізнав цей почерк.Він розгорнув аркуш.Всередині — малюнок моря.Будинок.Троє людей.Дарина.Софійка.Він.Фігури були намальовані яскравими олівцями. Сонце висіло над будинком неприродно великим жовтим колом. Море було синім, майже суцільним, а всі троє стояли поруч, тримаючись за руки.І внизу:«Щоб ти не забув нас».Макс довго дивився на ці слова.Вони здавалися простими.Дитячими.Але тепер у них було щось страшне.Він перевернув аркуш.На звороті нічого не було.Він притиснув папір до грудей.І тоді почув кроки.Легкі.Майже нечутні.Макс завмер.