Розділ 9

Андрій не відповів.Він стояв посеред дитячої кімнати й тримав у руках аркуш, який за останні кілька хвилин став для них обох важчим за будь-який документ із поліції.Папір був тонкий, трохи пожовклий по краях. На одному з кутів залишилася майже непомітна складка — така, що могла з'явитися від дитячих пальців, від необережного руху або просто від часу. На ньому були намальовані фігури, кольори, лінії, які дорослий розум намагався негайно перетворити на щось зрозуміле. Але малюнок мовчав. Він не пояснював себе. Не давав жодної підказки, не виправдовував того, що вони в ньому побачили.За вікном шуміло море.Не було видно води — лише темну лінію за деревами, густими й майже чорними у вечірньому світлі, але її присутність відчувалася в усьому будинку. У вологому повітрі, у холоді від старих вікон, у запаху сирого дерева, який піднімався від підлоги після довгих років життя біля води. У рівномірному глухому гулі, що то наближався, то віддалявся, ніби море дихало десь за стіною.Старий будинок реагував на цей звук по-своєму.Десь у перекриттях тихо потріскувало дерево. У коридорі раз по раз здригалася від протягу тонка фіранка. На підвіконні стояла давно забута керамічна чашка, в якій колись, очевидно, тримали олівці. Тепер усередині лежало кілька сухих, поламаних стрижнів і маленький гумовий ковпачок.Дитяча кімната зберігала дивне відчуття присутності.Не живої людини.Минулого.Так буває в приміщеннях, де життя одного дня просто припинилося, а речі ніхто не змусив забути, що вони належали комусь.Макс сидів на підлозі.Він сидів незручно, підібгавши одну ногу під себе, і дивився на Андрія знизу вгору. Обличчя його було виснаженим. За останні дні воно ніби втратило звичні обриси: щоки запали, під очима залягли темні тіні, щетина зробила його старшим. Волосся стирчало в різні боки, ніби він кілька разів проводив по ньому руками й уже перестав помічати це.

— Я поставив просте питання.

Голос Макса був тихим.Саме тому він прозвучав гостріше.Андрій повільно опустив руку.Він ще кілька секунд дивився на малюнок, після чого поклав його на маленький дитячий стіл.Стіл був низький, з подряпаною стільницею. На одному боці залишилася пляма від фарби, на іншому — тонка зарубка, зроблена, мабуть, гострим олівцем. Біля ніжки лежав один жовтий кубик.Андрій не пам'ятав, чи був він тут раніше.

— Я пам'ятаю.

Макс нахилив голову.

— Коли?

— Не знаю.

— Ти щойно сказав, що пам'ятаєш.

— Я пам'ятаю, що ти вперше заговорив про неї після аварії.

У кімнаті знову стало тихо.За вікном ударила хвиля.Звук прийшов здалеку, прокотився крізь дерева, дістався будинку й на мить наповнив собою весь простір.

— Після аварії.

— Так.

— Не до?

Андрій не відповів.Макс повільно підвівся.Коліна після довгого сидіння затерпли. Він сперся долонею об шафу й кілька секунд стояв нерухомо, відчуваючи, як кров повертається в ноги.Дитяча кімната здавалася йому тепер ще меншою.Тісною.Душною, хоча з вікна тягнуло холодом.Дитячі меблі, маленький стіл, вузьке ліжко, низька тумбочка — усе зберігало той масштаб, у якому дитина бачить світ. Навіть стеля здавалася нижчою.Макс підійшов до вікна.Скло було старим, нерівним. Воно трохи спотворювало відбиття, і його обличчя в ньому здавалося чужим — витягнутим, блідим, майже прозорим.

— Тоді чому Софійка намалювала її?

Андрій дивився на малюнок.

— Я не знаю.

— Ти ж поліцейський.

— І що?

— Ти повинен знаходити відповіді.

Андрій тихо видихнув.Він підійшов до вікна, але не став поруч із Максом. Зупинився трохи позаду.

— Не на все.

Макс повернувся.Його погляд ковзнув по обличчю Андрія, затримався на очах.

— Ти бачив цей малюнок раніше?

Пауза.

— Так.

У Макса змінився вираз обличчя.Ніби в ньому щось різко напружилося.

— Коли?

— Після похорону.

— І нічого мені не сказав?

— Ти був не в тому стані.

Макс коротко всміхнувся.

Усмішка була без радості.

— А зараз я в тому?

— Не знаю.

— Тоді чому розказуєш це мені тепер?

Андрій потер долонею підборіддя.Він виглядав втомленим. Не тією втомою, яка приходить після безсонної ночі, а іншою — глибшою. Втомою людини, яка надто довго носить у собі інформацію, яку не знає, кому і коли можна віддати.

— Бо ти почав питати.

— Я питав і раніше.

— Не так.

— Що значить «не так»?

Андрій на кілька секунд відвів погляд.

— Раніше ти хотів, щоб я підтверджував твою версію.

— Яку версію?

— Що все добре.

Макс замовк.З вулиці долинув різкий крик чайки. Він розчинився в морському шумі так само швидко, як виник.Андрій продовжив:

— Ти приходив до мене, говорив про Олену, про Марічку. Розповідав, що Марічка пішла до школи, що Олена сварилася через твою роботу, що вони поїхали кудись на вихідні. І якщо я казав, що цього не було...

— Що?

— Ти сердився.

Макс опустив очі.На підлозі лежала маленька дитяча шкарпетка.Він дивився на неї кілька секунд, ніби намагався зрозуміти, чому вона досі тут.

— Я не пам'ятаю.

— Я знаю.

— Що я робив?

— Казав, що ми всі змовилися.

Макс ледь усміхнувся.

— Типово.

— Ні, Максе. Не типово.

В голосі Андрія вперше прозвучала втома.Не роздратування.Саме втома.Та, що накопичується роками.Він відвернувся до вікна.Надворі вже майже стемніло. Між деревами ворушилися чорні гілки. Десь далеко, за будинками, блимнуло світло — чиєсь вікно, автомобіль, ліхтар на дорозі. Звідси все здавалося далеким і неважливим.

— Я тоді не знав, як із тобою говорити.

Макс подивився на нього.

— А зараз знаєш?

— Ні.

Вони обоє замовкли.Тиша після цих слів виявилася чеснішою за будь-яке пояснення.

---

Того вечора вони залишилися в будинку.Ніхто не запропонував їхати.Ніхто не сказав уголос, що повертатися зараз кудись було б неправильним.Будинок сам ніби затримував їх.Увечері він змінився.При денному світлі старі стіни, потерті меблі й запилені полиці просто здавалися занедбаними. Але після заходу сонця кожна річ набула іншої ваги. Коридор став довшим. Двері — темнішими.А море за деревами продовжувало шуміти.Андрій спав у вітальні на старому дивані.Він розстелив поверх нього тонку ковдру, поклав під голову складену куртку й довго ще лежав із відкритими очима, дивлячись у темну стелю.Макс не міг заснути.Він лежав у спальні.У тій самій кімнаті, де колись спав із Дариною.Тут повітря мало інший запах.Сухий, трохи затхлий, із ледве вловимою домішкою старої деревини й пилу. У шафі зберігався запах тканини, яка роками не провітрювалася. Біля стіни стояло крісло з продавленою спинкою.Макс дивився на нього в темряві.Колись Дарина сиділа там вечорами.Читала.Іноді засинала з книжкою на колінах.Стіни майже не змінилися.Тільки шпалери стали темнішими.У деяких місцях вони відклеїлися від стіни, утворивши вузькі зморшки. Біля плінтуса проступила волога. На підвіконні лежала товста смуга пилу.Макс провів по ній пальцем.На сірій поверхні залишилася чиста лінія.Колись Дарина залишала тут маленькі горщики з травами.М'ята.Базилік.Чебрець.Вона казала, що хоче, аби будинок пахнув літом навіть узимку.Макс повернувся на бік.Заплющив очі.Кілька секунд нічого не чув, крім моря.Потім почув: