Розділ 7

Макс сидів у кабінеті. Сонце, яке ще годину тому тонкою смугою лежало на підлозі, перемістилося до протилежної стіни. Тепер світло лягало на темну поверхню книжкової шафи, ковзало по корінцях книг і губилося в затіненому кутку кімнати. Пил у повітрі став помітнішим. Він повільно кружляв у світлі, ніби в кімнаті хтось невидимий перегортав сторінки. У кабінеті було тихо, лише десь за стіною час від часу долинав приглушений шум голосів і ледь чутний гул міста за вікном.На столі лежав його блокнот. Відкритий. Сторінка залишалася майже чистою, якщо не рахувати кількох старих записів на полях, зроблених ним у різний час. Макс узяв ручку. Пальці машинально покрутили її між ними, перш ніж чорнильний стрижень торкнувся паперу.Написав:Школа Марічки.Зупинився.Під цим:Адреса?Ще нижче:Назва?Він дивився на ці три слова й відчував дивне роздратування. Воно не було схоже на звичайне роздратування від втоми чи невдалої роботи. Це було майже фізичне відчуття — маленьке, гостре, неприємне, наче десь усередині застрягла скалка.Це ж була дрібниця. Звичайна побутова річ. Він сотні разів забирав Марічку зі школи. Сотні разів бачив її подвір'я. Стояв біля воріт. Говорив із батьками інших дітей. Чув, як вона називає вчительку. Чому ж зараз він не міг згадати навіть назву?Він відкинувся на спинку крісла.Шкіряна оббивка тихо скрипнула під його вагою. Макс провів долонею по обличчю, затримав пальці біля скроні й кілька секунд сидів нерухомо.

— Не поспішай, — сказав він уголос.

Це була професійна звичка. Коли людина не могла щось згадати, не можна було тиснути на пам'ять. Чим сильніше намагатися витягнути спогад, тим легше мозок починав заповнювати порожнечі припущеннями. Макс це знав. Він десятки разів пояснював це іншим людям, сидячи навпроти них у цьому самому кріслі. Говорив спокійно, терпляче, іноді повторював одні й ті самі слова кілька разів, поки співрозмовник переставав боятися власної пам'яті.Тому заплющив очі. Не шукав назву. Натомість дозволив спогаду прийти самому.Він не намагався викликати конкретну картинку. Просто залишив свідомість у спокої. Дихання поступово стало повільнішим. За заплющеними повіками проступила червонувата темрява, крізь яку час від часу пробивалися тонкі плями світла.Він побачив ворота. Темно-зелені. Високі, з вертикальними металевими прутами, між якими було видно частину подвір'я. Побачив невисоку цегляну будівлю. Жовту смугу над входом. Побачив Марічку в рожевій куртці. Вона стояла поруч із ним і тримала його за руку.Він майже відчув прохолоду вечірнього повітря, почув шелест дитячих рюкзаків, чиїсь голоси й тупіт маленьких ніг по асфальту.

— Тату, ти знову запізнився.

— На дві хвилини.

— На сім.

— Звідки ти знаєш?

— Я рахувала.

Він усміхнувся. Вона підняла голову.Її волосся трохи вибилося з-під шапки. На щоках лежав легкий рожевий рум'янець від холоду. Вона дивилася на нього серйозно, так, наче ці сім хвилин були питанням принципу.

— Ти обіцяв.

— Що?

— Що сьогодні підемо за морозивом.

Макс усміхнувся.

— Підемо.

Спогад був настільки живим, що він майже відчув холод маленької долоні у своїй руці. Він навіть на мить відчув той особливий запах дитячого одягу — прального порошку, морозного повітря й чогось солодкого, що завжди залишалося від цукерок у кишенях.Розплющив очі. Кабінет. Стіл. Книжки. Тиша.Кілька секунд він просто дивився перед собою. Потім перевів погляд на блокнот.Він подивився на запис.Школа Марічки.Під ним написав:Ворота — зелені.Потім:Цегляна будівля.Ще:Жовта смуга над входом.І раптом нічого.Ні назви. Ні адреси. Ні номера. Наче пам'ять підійшла до невидимої межі й зупинилася.Макс поклав ручку.Він дивився на сторінку так, ніби відповідь могла з'явитися сама, якщо просто не відводити очей. Але чорні слова залишалися нерухомими. Від цього ставало ще тривожніше.У цей момент у двері постукали.Він здригнувся.

— Так?

Зайшла Ірина.Вона прочинила двері обережно, як робила завжди, і на мить заглянула всередину. У руках у неї була тонка папка, яку вона притиснула до грудей.

— У вас через десять хвилин наступний клієнт.

— Добре.

Вона вже хотіла вийти, але затрималася.

— Ви сьогодні будете забирати доньку?

Макс подивився на неї.

— Так.

— Тоді вам краще не затримуватися.

Вона сказала це буденно. Без жодного підтексту. І саме це чомусь заспокоїло його.

— Дякую.

Двері зачинилися.Макс залишився сам.Він ще кілька секунд дивився на двері, за якими щойно зникла Ірина. Потім повільно видихнув.Він усміхнувся. Майже беззвучно.Бачиш? Усе нормально.Він повернувся до роботи.О четвертій десять він закінчив працювати. Останній клієнт пішов кількома хвилинами раніше, залишивши після себе запах холодного повітря, мокрої куртки й кави, яку Макс так і не допив. Він закрив папку, прибрав документи в шухляду й на мить затримався біля вікна.Повітря надворі було прохолоднішим, ніж зранку. Осінь уже починала відчуватися в місті не календарем, а запахом. Листям. Вогкістю. Димом із чиєїсь труби. Люди йшли назустріч одне одному, ховаючи руки в кишені. Біля школи він опинився о четвертій двадцять п'ять.Макс зупинив автомобіль через дорогу. Подивився вперед. І не побачив нічого.Не ту будівлю. Не ті ворота. Не жовту смугу.Перед ним стояв старий корпус. Поруч — невеликий сквер. Далі — житлові будинки.Макс перевірив адресу в телефоні. Саме сюди його привів маршрут, який він знав роками.Він кілька разів звірив назву вулиці з екраном, потім подивився на будівлю ще раз. На мить йому здалося, що проблема просто в тому, що він дивиться не з того боку.Він вийшов із машини.Повільно перейшов дорогу.Зупинився біля воріт.Вони були чорними.Макс відчув, як усередині щось неприємно стискається.Він подивився на будівлю. На табличку.Тут була інша школа,не та яку він пам'ятав.На табличці було чітко написано іншу назву. Будівля була стара, сіра, з вузькими вікнами й облупленою фарбою біля входу. Нічого спільного з тим, що він щойно бачив у пам'яті.

Макс відійшов на кілька кроків. Озирнувся.Можливо, він помилився.Так.Саме так.Він просто переплутав адресу.Цілком можливо.Він дістав телефон. Знайшов контакт Олени. Подивився на ім'я.Не натиснув.Замість цього відкрив повідомлення.«Я вже біля школи. Де ви?»Він написав.Палець завис над кнопкою.Потім відправив.Минуло кілька секунд.Хвилина.Дві.Відповіді не було.Макс подивився на годинник.16:32.Ще хвилина.16:33.Він набрав Олену.