Розділ 6

Наступного ранку Макс прокинувся ще до світанку.Не від шуму.Не від болю.Його розбудило відчуття, що він щось забув.Воно прийшло ще уві сні — невиразне, майже безтілесне, як коли людина прокидається з думкою про важливу розмову, але не може згадати, з ким вона була.Макс лежав нерухомо й дивився в темряву.Поруч тихо дихала Олена.Принаймні він так думав.Він не повертав голови.Боявся.Не самої Олени.Боявся перевірити, чи вона справді там.За вікном ще не було ранку. Небо мало той особливий колір, який з'являється перед світанком, коли ніч уже втратила свою чорну глибину, але день іще не наважився прийти.Макс прислухався.Дихання поруч було рівним.Спокійним.Знайомим.Він заплющив очі.І одразу побачив море.Не уві сні.Принаймні цього разу воно не було схоже на сон.Воно було таким чітким, що він майже відчув холод вологого піску під босими ногами.Будинок.Фасад.Веранда.Старий дерев'яний стілець,  плетений кошик.На мотузці сушилися рушники.Біля дверей стояли маленькі гумові чоботи.Макс відкрив очі.Темна спальня.Олена поруч.Він повернув голову.Вона лежала до нього спиною.Темне волосся розсипалося по подушці.Макс дивився на неї.Потім на годинник.05:17.Він тихо встав.Намагаючись не розбудити її, вийшов із кімнати.На кухні було холодніше.Макс увімкнув світло.Квартира зустріла його звичайними ранковими звуками: холодильник, що періодично вмикався, ледь чутний шум води у трубах, гул машин десь далеко.Він поставив чайник.Поки вода нагрівалася, відкрив шафку.Дістав чашку.Потім другу.Зупинився.Він не знав навіщо взяв другу.Поставив її назад..Він залишився біля столу.Чайник закипів, вимкнув його.Він не чув свисту.Дивився в одну точку.Потім дістав телефон.Відкрив контакти.Знайшов номер Аліси.Довго дивився.Потім написав:

«Дай мені адресу того будинку».

Відповідь прийшла через кілька хвилин.

«Ти впевнений?»

Макс набрав:

«Ні».

Потім стер.Написав:

«Так».

Відправив.

Дорога до узбережжя зайняла майже чотири години.Місто залишилося позаду поступово.Спочатку зникли багатоповерхівки.Потім торгові центри, заправки, рекламні щити.Дорога стала вужчою.По обидва боки потягнулися поля, смуги лісу, невеликі села з низькими будинками й садами.Осінь уже майже закінчилася.На деревах залишилося мало листя.Вітер ганяв його узбіччям, збираючи в маленькі рухливі купи.Макс їхав мовчки.Радіо було вимкнене.Йому хотілося чути дорогу.Гул шин.Роботу двигуна.Власне дихання.Час від часу він ловив себе на тому, що думає про Дарину.Не про смерть.Про життя.Про ранки.Про дрібниці.Дарина завжди пила каву з молоком.Не любила вставати рано.Складала рушники не так, як він.Коли готувала, постійно залишала відкриті шафки.Макса це дратувало.Він завжди ходив за нею і закривав.Вона сміялася.

— Ти можеш просто не дивитися.

— Я не можу.

— Чому?

— Бо вони відкриті.

— І що?

— Це неправильно.

— Ти дивний.

— Знаю.

Ці спогади приходили один за одним.Дуже звичайні.Настільки звичайні, що саме це лякало.Бо вигадане життя можна придумати великими подіями.Але важко придумати, як людина тримає чашку.Як вона знімає сережки перед сном.Як сердиться через відкриту шафку.Як складає дитячий одяг.Як витирає мокрі руки об рушник.Макс думав про це і не знав, чому повинен вірити Алісі.Можливо, вона просто знайшла документи.Документи не можуть пам'ятати.Людина може.Коли море з'явилося вперше, Він навіть не помітив його одразу.Просто між деревами виникла смуга сірого кольору, подумав, що це туман.Потім побачив воду.Відкрив вікно.У салон одразу ввірвався холодний вітер.І разом із ним — запах солі.Макс зменшив швидкість.Серце почало битися частіше.Він знав цей запах.Не міг знати.Але знав.Повернув на вузьку дорогу.Будинки стали рідшими.Потім залишилися тільки дерева й море.А за кілька хвилин він побачив будинок.Білий.Невеликий.З темним дахом.Веранда була трохи перекошена.На одному з вікон висіла стара фіранка.Макс загальмував.Не вимикав двигуна.Просто дивився.Він знав це місце.Тіло знало раніше за нього.Пальці самі розтиснулися на кермі.У грудях стало тісно.

— Ні...

Він вийшов із машини.Під ногами хруснув дрібний гравій.Макс повільно підійшов до хвіртки.Вона скрипнула.І цей звук...Він пам'ятав його.Саме цей.Скільки разів він повертався сюди ввечері.Скільки разів Софійка бігла до хвіртки, почувши машину.Макс поклав руку на дерев'яні дверцята.Перед очима промайнуло:Софійка.П'ять років.Рожевий светр.Босі ноги.

— Тату!

Вона біжить.Він нахиляється.Підхоплює її на руки.Дарина стоїть на веранді.

— Обережніше.

— Я обережний.

— Ти її зараз упустиш.

— Не впущу.

— Тоді добре.

Макс різко відсмикнув руку.Він стояв біля хвіртки, важко дихаючи.На подвір'ї не було нікого.Тільки вітер ворушив суху траву.Він підійшов до дверей.Ключ був під облущеним великим вазоном.Він вставив ключ у замок.Замок повернувся.Двері відчинилися.І запах дому вдарив у нього сильніше за будь-який спогад.Дерево.Пил.Сіль.Щось дитяче.Він переступив поріг.Зупинився.У передпокої стояли маленькі гумові чобітки.Макс дивився на них.Провів рукою по обличчю.

— Софійка...

Він сказав це вголос.І вперше не відчув, що вимовляє чуже ім'я.Навпаки.Йому здалося, що десь усередині нього дитячий голос відповів:

— Я тут, тату.

Макс заплющив очі.А потім із кухні почувся тихий стукіт.Наче хтось поставив чашку на стіл.Він відкрив очі.

— Дарино?

Тиша.Макс зробив крок уперед.І саме тоді зрозумів, що на кухонному столі стоїть три чашки.Дві великі.Одна маленька.А біля маленької лежить дитяча гумка для волосся.Макс підійшов ближче.Взяв її.І раптом згадав не смерть.Не аварію.А ранок.Дарина стоїть біля плити.Софійка сидить на столі й сміється.Він зав'язує їй волосся.Вона обурено каже:

— Тату, криво!

— Нормально.

— Криво!

— Тоді сама.

— Я не вмію.

Дарина сміється.

— Дай сюди.

Макс раптом відчув таку гостру, майже фізичну тугу, що йому довелося спертися рукою об стіл.Він не плакав.Поки що.Просто стояв.Тримаючи в пальцях маленьку гумку.І вперше за багато років — хоча сам не знав, скільки саме минуло — почав боятися не того, що Аліса сказала йому правду.Він почав боятися, що вона сказала її не всю.