РОЗДІЛ 5

О десятій без п'яти у двері постукали.Макс саме стояв біля вікна й дивився, як у дворі двірник збирає мокре листя. Робив він це повільно, майже без поспіху, підсуваючи граблями листя до невеликої купи, яка через вітер знову розсипалася.Макс спостерігав за ним довше, ніж треба було.Можливо, тому, що після лікарні звичайні речі набули якоїсь дивної ваги.Людина працює.Дерева скидають листя.Хтось виходить із під'їзду з пакетом.Хтось повертається.Двері відчиняються і зачиняються.Життя складається з повторень.І саме повторення створює відчуття, що все на своєму місці.У нього теж усе було на своєму місці.Майже.У двері постукали вдруге.

— Іду.

Макс відчинив.Андрій стояв на сходовому майданчику в цивільному одязі. Темна куртка, джинси, неголене обличчя. В руках — два стаканчики кави.

— Яку тобі?

— Чорну.

— Знав.

Андрій простягнув йому стаканчик.

— Проходь.

Він зайшов.На секунду затримався в коридорі.Подивився на вішак.На взуття.На двері.

— Що? — запитав Макс.

— Нічого.

— Ти так дивишся, ніби вперше тут.

Андрій нічого не відповів.Макс зачинив двері.

— Кухня.

Вони пройшли туди.Андрій сів за стіл.Макс залишився стояти.

— Ну?

— Що «ну»?

— Ти ж не каву приніс заради кави.

Андрій зробив ковток.

— Сядь.

— Я нормально стою.

— Максе.

— Добре.

Він сів навпроти.Між ними залишилися два стаканчики.Пара від кави тонкою смугою піднімалася вгору й швидко розчинялася.Андрій поклав лікті на стіл.

— Я не хочу зараз говорити з тобою як поліцейський.

— А як друг?

— Як друг.

— Тоді говори.

Андрій довго мовчав.Він дивився на Макса так, як дивляться на людину, якій треба повідомити щось неприємне, але ще є можливість відкласти.

— Ти пам'ятаєш вечір аварії?

— Так.

— Розкажи.

Макс відкинувся на спинку стільця.

— Я виїхав із роботи.

— О котрій?

— Не знаю.

— Приблизно.

— Після десятої.

Андрій нічого не сказав.

— Що?

— Ти працював до шостої.

— Я затримався.

— Навіщо?

— Не пам'ятаю.

— Хто ще був ?

— Ірина

— Хто?

Макс згадав секретаршу.Андрій кивнув.

— Далі?

— Я сів у машину.

— Сам?

Макс подивився на нього.

— Ми вже це обговорювали.

— Просто відповідай.

— Ні.

— Хто був поруч?

Макс повільно поставив стаканчик на стіл.

— Олена.

Андрій заплющив очі на коротку мить.Цей рух був майже непомітним.Але Макс його побачив.

— Що?

— Нічого.

— Ти знову це робиш.

— Що саме?

— Коли я кажу про неї.

Андрій потер долонею лоб.

— Тому що мені важко це слухати.

— Чому?

Він не відповів.Макс нахилився вперед.

— Андрію.

— Що?

— Вона померла?

Тиша.За вікном проїхала машина.Десь у сусідньому будинку гавкнув собака.Андрій подивився на нього.

— Ні.

Макс видихнув.

— Тоді в чому проблема?

— Ти хочеш правду?

— Так.

— Навіть якщо вона тобі не сподобається?

— Так.

Андрій кивнув.

— Добре.

Він дістав із кишені телефон.Поклав його на стіл.

— Я приїхав на місце аварії о двадцять третій п'ятдесят дві.

— Добре.

— Твоя машина була на узбіччі 

Макс слухав.

— Інша машина — приблизно за сорок метрів.— Водій загинув одразу.

Макс опустив погляд.

— Ти був непритомний. Поруч із тобою нікого не було.

Макс не ворухнувся.

— Я вже це чув.

— Ти не хочеш чути.

— Я знаю, що Олена була зі мною.

— Ні.

Цього разу Андрій сказав це твердо.Макс підняв очі.

— Ти не можеш знати.

Андрій нахилився вперед.

— Максе, я стояв біля машини.

— І?

— Я сам витягував тебе.

— І?

— Я був там, коли рятувальники розрізали двері.

— Я почув.

— Я бачив салон.

Макс відчув, як пальці починають холонути.

— Не треба.

— Ти був один.

— Не треба.

— На пасажирському сидінні нікого не було.

Макс різко встав.Стілець відсунувся назад і глухо вдарився об підлогу.

— Досить.

Андрій теж  підвівся.

— Максе...

— Я сказав досить.

Він відійшов до вікна.Стояв спиною.Плечі напружилися.

— Ти хочеш, щоб я повірив, що моя дружина мені мариться?

— Я хочу, щоб ти поговорив із лікарем.

— Вона не вигадка.

— Я знаю.

Макс обернувся.

— Ні, не знаєш.

— Я знаю, що для тебе вона реальна.

Ця фраза вдарила сильніше за попередні.Макс дивився на нього.

— Для мене?

Андрій нічого не сказав.

— Що це означає?

— Не зараз.

— Ти сам почав.

— Бо хотів підготувати тебе.

— До чого?

Андрій встав.

— До того, що деякі речі тобі доведеться згадати самому.

— Я вже згадую.

— Ні.

Він узяв куртку.

— Ти згадуєш те, що твій мозок зараз дає тобі як правду.

Макс дивився на нього.

— А якщо це і є правда?

Андрій затримався біля дверей.

— Тоді ми це теж побачимо.

І вийшов.Макс не пішов за ним.Він залишився на кухні.Кава охолола.За десять хвилин він навіть не торкнувся її.Потім почув:

— Тату?

Він заплющив очі.

— Що?

— Ти посварився з Андрієм?

Макс повільно повернув голову.Марічка стояла в дверях.На ній була домашня футболка, волосся зібране у два хвостики.Вона дивилася на нього серйозно.

— Трохи.

— Через мене?

— Ні.

— Через маму?

Макс завмер.

— Чому ти питаєш?

Марічка знизала плечима.

— Просто.

Він підійшов.Присів перед нею.

— Все добре.

— Точно?

— Точно.

Вона обійняла його за шию.Макс притиснув її до себе.Заплющив очі.Усе в цій миті було правильним.Вага маленького тіла.Тепло.Запах дитячого шампуню.Волосся, що лоскотало щоку.Макс повільно провів рукою по її спині.

— Ти моя дівчинка.

— Знаю.

— І я тебе нікому не віддам.