РОЗДІЛ 4

Дощ почався ще до світанку.Спочатку він тихо шкрябав по вікну окремими краплями, ніби хтось невпевнено торкався пальцями скла. Потім посилився, і вже за годину вода суцільною плівкою стікала по шибці, розмиваючи за нею дерева, сірі дахи й рідкісні силуети людей.Макс прокинувся від холоду.Не фізичного.Йому просто стало холодно всередині.Він лежав нерухомо, дивлячись на вікно, і кілька секунд не міг згадати, де перебуває.Потім повернув голову.Лікарня.Біле простирадло.Пластикова трубка крапельниці.Стілець біля стіни.На стільці лежала складена сорочка, яку йому приніс Андрій.Макс повільно видихнув.За дверима хтось засміявся.Потім пролунав металевий звук — візок ударився об одвірок.

— Обережніше! — почувся жіночий голос.

— Та я обережно.

— Ти вже третій раз за ранок так «обережно».

— Значить, двері погані.

Макс усміхнувся.Люди в лікарні поводилися так само, як люди всюди.Жартували.Сварилися.Поспішали.Забували.Хтось ніс каву, хтось — ліки, хтось ішов із таким обличчям, ніби давно не спав.Життя не зупинялося через його аварію.Це було трохи образливо.Макс завжди вважав, що серйозні події повинні якось змінювати простір навколо людини.Коли помирає хтось близький — місто повинно стати тихішим.Коли людина потрапляє в аварію — дерева повинні хоча б кілька днів стояти нерухомо.Коли ти лежиш у лікарні й не знаєш, що буде завтра, хтось за вікном мав би це відчути.Але дерева рухалися від вітру.Машини їхали.Люди купували каву.Хтось запізнювався на роботу.Хтось сварився телефоном із дружиною.Хтось, можливо, саме зараз освідчувався комусь у коханні.Світ не помічав його.Макс подумав про це й чомусь заспокоївся.Можливо, так і повинно бути.Близько дев'ятої до палати зайшов лікар.Невисокий чоловік із втомленими очима й звичкою поправляти окуляри, коли читав записи.

— Ну що, Максиме?

— Живий.

— Це я вже бачу.

Лікар посміхнувся.

— Як почуваєтеся?

— Краще.

— Голова?

— Болить.

— Сильно?

— Терпимо.

— Сон?

— Спав.

— Кошмари?

Макс замовк.Лікар помітив.

— Були?

— Снилася аварія.

— Сама аварія?

— Ні.

— А що?

Макс подивився на дощ за вікном.

— Дорога.

Лікар зачекав.

— І?

— Дружина сиділа поруч.

Перо в руках лікаря перестало рухатися.

— Ви впевнені, що вона була в автомобілі?

Макс подивився на нього.

— Так.

— Ви це пам'ятаєте?

— Так.

— Добре.

Лікар знову щось записав.Макс відчув роздратування.

— Чому ви так реагуєте, коли я говорю про Олену?

— Хто ви?

— Ви. 

— Я не знаю, про що ви говорите.

— Знаєте.

Лікар підняв очі.

— Максиме, після травми пам'ять може поводитися нестабільно. Ви можете дуже яскраво пам'ятати речі, які не обов'язково відбувалися саме так.

— Але це не означає, що я їх придумав.

— Я цього й не казав.

— А звучить саме так.

Лікар поклав ручку.

— Я не збираюся переконувати вас у тому, що ви бачили або не бачили. Моє завдання — переконатися, що після травми у вас немає ускладнень.

Макс відвернувся.

— А якщо проблема не в голові?

Лікар трохи помовчав.

— Тоді нам буде легше це зрозуміти, якщо ви не будете намагатися знайти відповідь на все за один день.

Він підвівся.

— І ще.

— Що?

— Не залишайтеся самі надовго.

Макс усміхнувся.

— У мене дружина і дитина.

Лікар нічого не відповів.Він просто поправив окуляри.І вийшов.Макс дивився йому вслід.Відчув, як у ньому повільно піднімається злість.Не на лікаря.На всіх.Близько одинадцятої прийшла їжа.Суп.Каша.Два шматки хліба.Чай.Макс з'їв половину супу й відсунув тарілку.Він не любив лікарняну їжу.Олена завжди казала, що після неї навіть голодна людина перестає хотіти їсти.

«Якщо тебе колись покладуть у лікарню, я буду носити тобі нормальну їжу».

Макс раптом згадав це так чітко, що навіть усміхнувся.Він побачив кухню.Олену біля плити.Її волосся зібране недбало.Вона пробує суп.

— Сіль є?

— Є.

— Багато?

— Нормально.

— Ти завжди кажеш «нормально».

— Бо все нормально.

— Ні. Ти просто не хочеш зі мною сперечатися.

Вона сміється.Марічка сидить за столом і малює.Макс дивиться на них.І йому стає добре.Так добре, що лікарня на мить зникає.А потім він чує, як медсестра ставить піднос на стіл.

— Вам не смакує?

Макс розплющує очі.Перед ним знову лікарняна палата.

— Що?

— Суп.

— Нормальний.

Медсестра усміхнулася.

— Усі так кажуть.

І вийшла.Макс подивився на тарілку.Вона була напівповна.Він не знав, чому раптом захотів плакати.Але не заплакав.Просто сидів і дивився на суп, який уже почав холонути.Після обіду прийшов Андрій.Він приніс пакет із фруктами, пляшку води і зарядний пристрій для телефона.

— Твій лежить у машині.

— Дякую.

Андрій поставив усе на тумбочку.Яблука перекотилися в пакеті.Одне вперлося в апельсин.Макс дивився на них.

— Що?

— Нічого.

— Тоді чого дивишся?

— Думаю.

— Про що?

— Про те, що ти дивний.

Андрій засміявся.

— Це після десяти років дружби ти тільки зараз помітив?

— Мабуть.

Андрій сів.Вони кілька хвилин мовчали.Між чоловіками, які давно знають одне одного, мовчання буває особливим.Не незручним.Йому не потрібно нічого пояснювати.Можна дивитися у вікно.Пити каву.Дивитися в телефон.І знати, що людина поруч не чекає від тебе розмови.Андрій дістав цигарки.

— Ти тут куритимеш?

— Ні.

— Добре.

Він покрутив пачку в руках і поклав назад.

— Ти кидав.

— Знову почав..

Макс подивився на нього.

— Ти ж завжди казав, що це дурна звичка.

— Вона й є дурна.

— Тоді навіщо?

Андрій знизав плечима.

— Не знаю.

Макс усміхнувся.

— От бачиш. Ти теж не все знаєш.

Андрій подивився на нього.

— Ні.

І після короткої паузи додав:

— Не все.