Розділ 3

Марічка відчинила двері раніше, ніж Максим устиг натиснути дзвінок.Вона робила це завжди однаково — різко, з розмаху, ніби чекала за дверима вже хвилин десять і просто фізично не могла витримати ще одну секунду.На ній була рожева піжама із зайчиками, одна шкарпетка сповзла майже до п'яти, а волосся стирчало в різні боки.

— Ти купив?

Максим підняв пакет.

— Добрий вечір тобі теж.

— Шоколад?

— Ні.

Марічка одразу насупилася.

— Тоді заходь.

Вона відступила вбік із таким виглядом, ніби щойно прийняла складне доросле рішення.Максим переступив поріг.

— Невдячне покоління.

— Я просто чесна.

— Це я тебе так виховав?

— Мама.

— Ясно.

Він зачинив двері й одразу відчув знайомий запах.Смажена цибуля.Часник.Розмарин.І ще щось солодке, тепле — кориця.Олена завжди вміла зробити так, щоб квартира пахла не конкретною стравою, а вечором.Теплим домашнім вечором.Тим, у якому за вікном може йти дощ, місто може поспішати у своїх справах, хтось може сваритися в телефон, хтось — запізнюватися на потяг, а тут, за цими дверима, усе мало своє місце.Максим зняв куртку.На гачку вже висів її темно-синій плащ.Поруч — маленька рожева куртка Марічки.Він повісив свою куртку між ними.На секунду затримав руку.Три речі.Три людини.Звичайний вечір.Чомусь ця проста картина здалася йому особливо гарною.

— Тату!

Марічка вже бігла коридором.

— Іди сюди.

— Навіщо?

— Обійми.

— Я щойно прийшов.

— І що?

— Дай хоча б взуття зняти.

— Ні.

Вона обхопила його за талію.Максим засміявся й погладив її по голові.

— Господи, яка ти важка.

— Я не важка.

— Ти важча, ніж учора.

— Це тому, що я росту.

— Це змова проти мого хребта.

Марічка відпустила його.Потім одразу глянула на пакет.

— А шоколад?

— Я думав, ми вже це обговорили.

— Ні.

— Про що?

— Що ти купиш.

— А коли ми домовлялися?

— Учора.

— А.

Максим серйозно кивнув.

— Тоді це юридично важливо.

Марічка засміялася.

— А що таке юридично?

— Це коли дорослі дуже довго говорять, а потім ніхто не знає, що вони вирішили.

— А-а.Вона подумала.— Тоді ти не купив шоколад незаконно.

— Саме так.

— Я мамі скажу.

— Вона вже знає.

Марічка побігла вперед.

— Мамо!

— Не кричи, — долинув голос Олени з кухні.

— Я не кричу!

Максим усміхнувся.Він ще навіть не встиг зняти взуття, а вдома вже було шумно.І чомусь саме цей шум він любив найбільше.Олена стояла у дверях кухні, витираючи руки рушником.Темне волосся було зібране недбало, кілька пасом вибилися біля скроні.Вона дивилася на Максима з тією самою усмішкою, яку він знав уже багато років.

— Я бачу.

— Що?

— Ти вже придумуєш виправдання.

— Я не придумую.

— Тоді скажи правду.

Максим підняв пакет.

— Ірина дала мені сендвіч.

Олена підняла брову.

— І?

— І я його з'їв.

— Весь?

— Майже.

— Що означає майже?

— Половину.

Марічка, яка саме проходила повз, захихотіла.

— Це не обід.

Максим подивився на неї.

— Я не просив сімейного консиліуму.

— А що таке консиліум?

— Це коли тебе оточують люди, які знають, що ти неправий.

Олена усміхнулася.

— Тоді сьогодні консиліум.

Вона підійшла до нього.Поцілувала в щоку.

— Ти пахнеш кавою.

— Це мій природний аромат.

— Ні.

— Який тоді?

Вона замислилася.

— Втомлений психотерапевт.

— Дорого коштує?

— Нестерпно.

Максим усміхнувся.

— Я скучив.

— Я теж.

Вона ще секунду дивилася на нього.Потім забрала пакет.

— Молоко?

— Є.

— Хліб?

— Є.

— Шоколад?

Максим подивився на Марічку.Та вже дивилася на нього з виразом людини, яка готується до судового процесу.

— Вона вже доповіла.

— Я все чую, — сказала Марічка.

— Це найгірше.

Вона показала йому язика.

— За стіл.

— А шоколад?

— Завтра.

— Ти обіцяв.

— Я сказав, що куплю молоко.

— Але я подумала про шоколад.

— Це дуже небезпечна форма договору.

— Тату.

— Що?

— Завтра купиш?

Максим зітхнув.

— Завтра куплю.

— Два.

— Один.

— Два.

— Один.

— Півтора.

Максим подивився на Олену.

— Вона торгується?

— У тебе хороша школа.

— Один.

— Добре.

Марічка задоволено кивнула.

— Перемогла.

— Ти чула? — Максим звернувся до Олени. — Вона мене щойно пограбувала.

— Ти сам погодився.

— Це називається психологічний тиск.

— Ти психотерапевт.

— Саме тому я його впізнав.

Кухня була невеликою.Не дизайнерською.Не тією, яку фотографують для журналів, а потім довго пояснюють, чому гола бетонна стіна — це затишно.Це була просто їхня кухня.Невеликий дерев'яний стіл біля вікна.Чотири стільці, хоча четвертий уже давно використовувався як склад для речей.На холодильнику висіли дитячі малюнки, магніти з різних міст і старий список покупок, на якому Олена вже давно нічого не викреслювала.Один магніт тримав аркуш із великими нерівними літерами:НЕ ЗАБУДЬ КУПИТИ ЯБЛУКА.Під ним Максим колись написав:Я НЕ ЗАБУВ.А нижче Марічка додала:ТОДІ ЧОМУ ЇХ НЕМАЄ?Максим досі вважав цей напис несправедливим.На підвіконні стояв горщик із базиліком.Він пережив три літа, одну відпустку й дві спроби Максима його врятувати.Базилік вижив.Максим — ні.

— Ти його знову залив, — сказала Олена.

— Я полив.

— Ти його втопив.

— Це різні речі.

— Ні.

Марічка втрутилася:

— Тато просто любить рослини.

Олена подивилася на доньку.

— Саме тому вони його бояться.

Максим сів за стіл.

— Дякую за підтримку.

— Завжди.

Марічка поставила перед ним тарілку.

— Їж.

— А ти?

— Я вже їла.

— Коли?