Розділ 2

Дощ ішов рівно.Без поривів.Без грому.Наче хтось десь високо відкрив невидимий кран і терпляче чекав, поки вода зробить свою справу.Краплі тихо билися об широке металеве підвіконня.Їхній одноманітний ритм не дратував.Навпаки.У ньому було щось заспокійливе.Люди часто говорять про абсолютну тишу як про найкращі умови для розмови.Максим знав, що це неправда.Абсолютна тиша лякає.Вона змушує чути власне серце, власне дихання, власні думки.Тому більшість людей несвідомо шукають фон.Тихий шум кондиціонера.Гудіння холодильника.Дощ за вікном.Вони створюють відчуття, ніби ти не сам.Жінка дивилася на вулицю.Здавалося, вона зовсім забула, де знаходиться.Максим не втручався.У терапії існувало правило, яке він ніколи не записував у жодному підручнику.Не поспішай повертати людину.Якщо вона мовчить, це ще не означає, що вона втекла від розмови.Можливо, вона вперше за багато місяців почала розмовляти сама з собою.Минуло майже дві хвилини.Жінка провела пальцем по склу чашки, яку Максим непомітно поставив перед нею.Чай давно перестав парувати.

— Мій чоловік каже, що я стала нестерпною.

Вона сказала це рівним голосом.Так, ніби повідомила прогноз погоди.

— А ви?

Вона повільно знизала плечима.

— Не знаю.

Пауза.

— Можливо.

Ще одна пауза.

— Раніше я могла годинами сидіти з донькою, малювати, читати їй книжки...Вона ледь усміхнулася.— Ми навіть будували халабуди з ковдр.Така дурниця.

Максим мовчав.

— А тепер...Її погляд знову ковзнув до вікна.— Тепер мене дратує, коли вона голосно сміється.

У кімнаті стало тихо.Жінка ніби злякалася власних слів.

Вона поспішно додала:

— Я люблю її.Боже...Я люблю її більше за все.Просто...Із грудей вирвався важкий видих.— Просто іноді хочеться, щоб ніхто не говорив.Щоб ніхто нічого не хотів.Щоб хоч п'ять хвилин...Не бути потрібною.

Максим уважно дивився на неї.Перед ним сиділа не погана мати.Не байдужа дружина.Перед ним сиділа людина, яка надто довго несла на собі вагу чужих очікувань.І тепер власне тіло починало протестувати.Він згадав слова свого університетського викладача.

"Ви будете бачити багато зла. Але ще більше ви будете бачити виснаження, яке помилково називають злом."

Тоді, у двадцять років, ця фраза здалася йому надто пафосною.Тепер він знав, наскільки вона точна.

— Коли ви востаннє були самі?

Жінка засміялася.Тихо.Без радості.

— Ви всі ставите дивні питання.

— Ми?

— Психологи.

— Це професійна деформація.

— А нормальні люди питають інакше?

— Нормальні люди зазвичай питають: "Як справи?"

— І?

— Майже ніхто не хоче чути чесну відповідь.

Вона опустила голову.На її губах промайнула ледь помітна усмішка.

— Знаєте...Я сьогодні вранці стояла в супермаркеті.Біля холодильника з молоком.І раптом зрозуміла, що не пам'ятаю, навіщо прийшла.Стояла хвилин п'ять.Дивилася на пляшки.Люди обходили мене.А я...Вона потерла чоло.— Я навіть не могла згадати, який сьогодні день.

Максим слухав дуже уважно.Не лише слова.Дихання.Темп мовлення.Те, як вона вимовляла окремі речення.Втома змінює голос.Вона робить його повільнішим.Наче людина говорить крізь товщу води.

— Ви злякалися?

Жінка кивнула.

— Дуже.

— А потім?

— Потім подзвонив телефон.Чоловік спитав, де я.І я згадала.Вона мовчки подивилася на свої руки.— Але знаєте, що найстрашніше?

Максим чекав.

— Мені стало байдуже.

За вікном, на розі будинку, зірвався з гілки великий жовтий листок.Вітер довго крутив його над дорогою, перш ніж той ліг на мокрий асфальт.Максим простежив за ним поглядом.Людська психіка іноді нагадувала йому саме цей листок.Зовні здається, що він падає хаотично.Насправді ж кожен його рух визначає невидимий потік повітря.Так само й людина.Ми бачимо лише останню краплю.А не сотні тих, що впали раніше.

Саме тут я б почав показувати одну з найсильніших рис Максима — він не "лікує" людей красивими фразами. Він не грає роль мудреця. Він іноді жартує, іноді мовчить, іноді навіть сперечається з пацієнтом. Це робить його живим.Максим перевів погляд із вікна на жінку.

— Знаєте, що мене зараз насторожує найбільше?

Вона насупилася.

— Що?

— Ви тричі попросили вибачення.

— Хіба?

— Так.

Вона розгублено кліпнула.

— За що?

— За запізнення.Він загнув один палець.— За те, що вас дратує сміх доньки.Другий.І за те, що забули, навіщо прийшли до магазину.Третій.

Жінка мовчала.

Максим відсунув блокнот убік.

— Ви помітили одну цікаву річ?

— Яку?

— За сорок хвилин ви жодного разу не попросили вибачення перед собою.

Вона скептично фиркнула.

— Це звучить як цитата з Інстаграму.

— Можливо.

— Зараз ще скажете, що треба полюбити себе?

Максим скривився так театрально, що вона мимоволі засміялася.

— Якщо я колись скажу "полюбіть себе", можете сміливо облити мене чаєм.

— Гарячим?

— Це вже залежатиме від того, наскільки банально я звучатиму.

Вона тихо засміялася.Цього разу сміх був іншим.Не захисним.Справжнім.Максим дочекався, поки він стихне.

— У вас є кіт?

Жінка здивовано підняла брови.

— Є.

— Старий?

— Дванадцять років.

— Лінивий?

— Жахливо.

— Любить спати?

— Майже цілий день.

Максим серйозно кивнув.

— Молодець.

Вона дивилася на нього так, ніби він щойно остаточно збожеволів.

— Це до чого?

— До того, що ваш кіт живе набагато мудріше за вас.

— Ви зараз серйозно порівняли мене з котом?

— Ні.

— А з ким?

— З людиною, яка забула, що має право втомлюватися.

Він сперся ліктями на коліна.

— Скажіть чесно.

Коли востаннє ви захворіли?

— Не пам'ятаю.

— Температура.Грип.Ангіна.Хоч щось.

Вона замислилася.

— Років... п'ять тому.

— І що ви робили?

— Пила таблетки.

— І?

— Працювала.

— Температура?

— Тридцять дев'ять.