Четвертий крок- це любов

-Тая пора вставати, запізнишся в університет- прокричала Маша за дверима кімнати.
-Ще 5 хвилинок..
-Які 5 хвилинок? 8:15, тобі на 9:00
-Що?
Я різко встала і побігла в ванну, за 10 хв була готова. Я і Маша були найкращими друзями, ми дружили ще з школи, зараз ж ми 18 і 19 літні дівчата, які навчаються на 2 курсі, Машка старша, і моментами ставилась до мене ,як до меншої сестри.
За пару хвилинок ми двоє вийшли з квартири, по дорозі до університету Маша запитала мене:
- Ну ти ж знаєш що в мене з Назаром рік скоро, і цих вихідних ти теж дома, а ми в суботу думали відсвяткувати, святкова вечеря квіти і тому подібне ти ж розумієш?
-Ага, я завжди знала що ти хочеш мене збутись, але що не зробиш для тебе?
-Правда? Дякуююю, а куди ти зникнеш?
-Не знаю, ще не придумала.
-Але в тебе ще ж лише 2 дня на роздуми.
-Нічого придумаю.
Я думала поїхати до друга в інше місто, але він був занятий, потім я почала обдзвонювати всіх знайомих і питати як в них справи і чим вони заняті на вихідних, хтось не брав трубку, а хтось просто не мав як, четвер і п'ятниця минули для мене не замітно, настала субота, я махом помогла Маші з усім, трішки ще посиділа в квартирі а потім пішла в кіно, потім в кафе, зустріла пару друзів, які мали так звані плани, але де переночувати я так і не знала тут в бродінні по центру міста, коло одного з нічних клубів я бачила бійку, чомусь не дивно, але я вирішила подивитись, там бився Маші найкращий друг, Ян. Я з ним була знайома, але в такому цікавому стані я його ще не бачила, більшість людей лише дивилось я не могла не втрутитись і почала якимось чином розбороняти їх, але що могла зробити я, добре що люди там були не бездушні тварі і допомогли мені їх розборонити. Ян ледве тримався на ногах, не знаю яким чином але я дотащила його до лавочки, тут він заговорив до мене:
-О Тая, це ти, а де Маша, ай нагадав вона з своїм хахальком зараз, а ти знаєш як я сильно їі любив? Та це вже не важливо, вона має хлопця, звичайно ж, хто не закохається в таку дівчинку.
Як би це не було дивно, говорив він навіть розбірчиво, хоча був п'яний чуть не в зюзю.
-Ой бідне ти бабине сонечко-почала я пробувати його заспокоювати- давай я краще подивлюсь твою ранку, аптечку звичайно ж в сумні не ношу...
-Я в машині маю,-тут він перебив мене.
-Так ти ще й на машині, а ну давай ключики, Тая тобі обов'язково завтра віддасть, але зараз пішли туди і я оброблю тобі рану
-Гаразд.
Добре що дорого до машини була не довгою а то б він мені всі мозги виїв би як сильно він любить Машу і тому подібне, знайшовши його машину і аптечку, я почала обробляти його рани, тут він до мене заговорив:
-А ти... Ти теж красива
-Я знаю- насмішкувато відповіла я, адже розуміла що він п'яний.
-Ай! Обережніше, я ж жива людина.
Я подула йому на рану і запитала:
-Так краще?
-Ага.
-Ну що ж далі ми будемо робити?
-Ідем до тебе на квартиру.
-Я б залюбки, але ти думаєш чого я тут ходжу, може до тебе?
-Неа, в мене Макс на квартирі, він підмахувати буде мене, пішли гуляти?
-Гуляти?- з ким, но з випившим Яном, я ще не гуляла.
-Так, я розумію, що я трошки бухий, і зі мною не приємно можливо гуляти, але...
Він говорив таким голосом, що в мене було враження що він зараз заплаче, але я й так не мала роботи, тому погодилась
-Ну гаразд, думаю свіже повітря піде тобі на користь.
Я не була близькими друзями з Яном, хоча ми інколи гуляли в трьох або в чотирьох(я, він, Маша, Макс), але я більше знайома з Максимом, ми пішли в парк, але дійти до нього було дуже важко, дійшовши все ж таки, я запропонувала сісти на лавку, він погодився, і запитав мене:
-Тая, а ти маєш хлопця?
-Ні, а ти?- запитала я насмішкувато.
-Та теж, і дівчини теж не маю, все із за того що я закоханий в свою найкращу подругу, ну як так можна, чому я закохався в неї?
-Ну ти не винен- почала я знов заспокоювати його, мені здавалось що ще б трішки він би заплакав- все буде добре, можливо ти і справді щось відчуваєш до Маші, але не треба вбиватись, і не в якому разі псувати її стосунки з хлопцем, просто пробуй стримувати себе, Маша дуже цінить тебе як друга.
-Я для неї лише друг, це так сумно.
-Найкращий друг, ви з нею так добре дружите, що інколи я ревную.
-Я б ніколи не догадався .
-Я майстерно приховую це.
-Ой, мені погано..
Після цих слів я хвилин з 10 не розмовляла, а Ян тримався за дерево і трішки блював:
-Ти там живий?
-Ага.
-Я піду за мінералкою до найближчого цілодобового.
Він щось відповів, але я не чула що. До цілодобового було коло 10хв пішком на щастя, Вертавшись я побачила когось заді мене, він слідкую за мною від магазину, було трішки страшно, адже чим раз він все ближче і ближче до мене робився, я стараюсь не виказувати те що панікую, в моїй голові прокручувались всі поради як захиститись від маніяків, тут зненацька він підбігає до мене, стручує мене, я падаю на землю, мені хочеться закричати але страх забрав мій голос, з очей котяться сльози, маніяк сідає зверху мені на ноги, починає сміятись, і скидує з себе капішон, це був Ян, я його струтила з себе, і не могла заспокоїтись, він мене налякав до чортиків:
-Тая, ти що? Налякалась?- заговорив він, коли перестав сміятись,- Вставай, сядем на лавку.
Я не хотіла його слухати і навіть говорити до нього, навіть якщо б хотіла, я б не заговорила бо захлипувалась сльозами, тут він підходить до мене і бере мене за руку і тяне щоб я встала, я не охоче встаю, і ми сідаєм на лавку:
-Вибач мене-сказав Ян.
-Угу- пробурмотіла я собі під ніс.
-А чому ти ще плачеш, не плакати, чула?
Тут зненацька він обняв мене:
-Не можна плакати, особливо таким гарним дівчатам як ти, чула?
Він був таким теплим, мені було так приємно коли він мене обнімав, чи то я була просто така холодна:
-Та ти ж змерзла, ну звичайно ж нічкою в джінсовці, на куртку.
Він на кинунув на мої плечі свою куртку взяв мої руки і почав в них хокати:
-Тепліше?
-Ага, дякую, а ти як? Ось мінералка, тримай,-сказала я.
-Спасибі.
Потім ми вирішили знов прогулятись, але вже десь інде, ми тинялись всякими вуличками, до того часу, коли ми зрозуміли що не він не я не знає де ми є:
-Ми розумні, в тебе є інтернет, в мене є, але гугл карта може лагати, що нам робити?
-Тая, не панікуй, в мене є інтернет, зараз все махом дізнаємось і все буде добре, ось бачиш грузить ми є на мельника, а ось через дві вулички фонтан, пішли.
Ми пішли до фонтану, коло нього ми сіли на лавочку:
-Яка година?-запитала я.
-Десять хвилин по третій.
Мої очі злипались я навіть не замітила як задрімала, проснулась я в машині Яна, він не спав:
-Проснулась спляча красуня?
-Ага, ти приніс мене сюди?
-Так.
-Дякую-сказала заніяковіло я, це було якось дивно як на мене.
-Ну що пішли кудись?
-А куди?
-Секрет.
Ми пішли в бік де я не орієнтувалась, тому що я там ніколи не ходила, виявляється ми йшли в цілодобову піцерію, ми з'їли одну божествинну піцу, потім ми пішли ще кудись, але куди я теж не знала:
-А зараз куди ми ідем?
-Секрет
-Знову?
-Ага.
Ми ішли і розмовляли про всякі спогади дитинства, тут Ян запитав в мене:
-Я хочу тобі закрити очі цією пов’язкою, ти не проти? Хочу зробити тобі сюрприз, ще один.
-Ну гаразд-це було так приємно, я ніколи не замічала що він такий хороший.
-Але ще одне, я буду змушений нести тебе на плечах, коло 10 хв.
-Ну ок-я не розуміла для чого саме, було ніяково, але мені було цікаво, хоча сама не розумію чому так легко погодилась.
Ми ішли і я навіть не розуміла чи ми по рівному, чи вгору, чи вниз ідемо, але розв'язавши пов’язку я не хотіла робити ані кроку, мені було страшно, ми були на даху багатоповерхівки, я боялась висоти, але вигляд був захоплюючий:
-Як тобі, Тая?
-Тут гарно.
-Ходи сюди, будем сидіти тут.
Я зробила крок, і тут ж упала
-Обережніше, покажи коліно, ой тут рана і порвані джинси.
-Як?
-Ось так, ну аптечки я з собою не маю, але маю вологі серветки і пластир, не кращий варіант але хоча б щось.
Він обережно витирав кров з мого коліна, мене трішки пекло, але я терпіла.
Хоча ми сиділи, мені все ж таки було страшно:
-З тобою щось не те- сказав Ян.
-Я боюсь висоти.
-Вибач я не знав, алеее знаєш що свої страхи потрібно бороти- він піднявся і подав свою руку мені- вставай, подивись своєму страху в вічі.
-Я не можу, мене нога болить- мені просто було страшно і я придумала відмазку.
-То лише подряпина.
-А якщо мене зненацька нога заболить, або в голові запаморочиться? Тоді що?
-Я буду тебе підтримувати.
-Гаразд- в мене просто не було вже вибору.
Ми пішли до краєчку даху, ми йшли 10 хв, але все ж таки дійшли:
-Ой сонце починає сходити, яка ж година вже?- я забула про свій страх, адже така краса не заставляє тебе думати про ще щось.
-За 20 хв шоста, світає скоро, зараз ж травень.
-Ого,-але тут не знаю чому я вирішила подивитись вниз і скоро ж відійшла назад.
-Чому назад? Ану вертайся, дивись яка краса.
-Ні, я боюсь, не піду.
-Тая, ну давай.
-Ні, ти мене не чуєш?-не знаю чому але з моїх очей пішли сльози.
-Ейй, знов сльозки, що я казав тобі про сльози- він підійшов до мене і почав витирати їх- не можна плакати, ти ж така красива.
Третій раз він це мені каже, не знаю чому але в той момент моє серце хотіло вискочити з грудей.
-Не плач- сказав знов він і обняв.
Моє серце явно хотіло на волю, подихати, вийти.
-Ну що вже не плачеш, молодець.
-Знаєш, у мене є тест на найкращого друга, він складається з 3 кроків, перше-допомогти в біді, друге-пережити якусь дивну ситуацію разом, третє-провести захоплюючи час. І ми пройшли ці 3 кроки,- сказала я з усмішкою.
-А якщо зробити 4 крок?
-Який?
Він захотів мене поцілувати але я скоро відхилилась:
-Вибач, але я нічого не відчуваю до тебе, вибач мене будь ласка, можливо ти думаєш що я тобі дала якийсь шанс, але ні, тобі здалось.
Я встала і побігла в будинок на сходи, через дві хвилинки він мене догнав на 5 поверсі і взяв за руку:
-Тая, вибач, я поспішив з висновками, можливо ти мені теж не подобаєшся.
Я вирвала свою руку і побігла, і почула одне нещасне: "Ну Тая..."