Глава 11.

Я вимушено затримався в тому самому місці, де ми атакували табір із бранцями та обозниками. Новобранців набралося понад три тисячі осіб.

Я посміхнувся і подумав: "Чаклуни тягли їх, щоб принести в жертву, а замість цього жертви стали затятими супротивниками Фрікса і поповнили моє військо".

Тепер армія зросла до дев'яти тисяч воїнів, але новачків треба було навчити, нагодувати, взути й одягнути. Для цього ми зайнялися збором трофеїв. Благо ворожа армія теж була пристойно озброєна. Ми розжилися припасами та іншими корисними речами з обозу чаклунів.

Потім довелося витратити добу на те, щоб заповнити втрати в наших підрозділах, розподілити новачків по загонах, а також провести хоча б мінімальні тренування.

Не обійшло без конфліктів, які я наказав припиняти, наказуючи увесь десяток вояків, в якому страждала дисципліна й порядок. А непорозуміння траплялися, адже колишні бранці були людьми з різних східних країн, серед них було багато кочівників, проте всі вони говорили схожими діалектами спільної мови.

– Як так вийшло, що народи розмовляють однією мовою, тільки різними говірками? – запитав я Васька.

– Мабуть, у них є спільний корінь. Розшарування почалося давно, з часом з'явилися свої мовні особливості та вподобання, але загалом основа у всіх одна й та сама.

– Звідки ти це знаєш? – запитав я.

– Від верблюда! – огризнувся Васько й постукав пальцем по лобі. – Треба просто з головою дружити.

– Василько, – оманливо ласкаво заявив я. – Я все чекаю, коли твоє ментальне й фізичне начало прийде в гармонію та стане одним цілим...

– Що? – не зрозумів очкастий товариш.

– Я кажу, що все в природі прагне до рівноваги, – терпляче почав я і наблизився до нього. – Ось ти, наприклад, на вигляд худорлявий кучерявий хлопчина...

– Ну, – Василь із нетерпінням переступив із ноги на ногу.

– Хоча в душі ти не такий, – пояснив я і додав: – Ось я і чекаю, коли твій зовнішній вигляд почне відповідати твоїй натурі...

– Що? – учений зморщився й зігнув брови.

– Чекаю, кажу, коли ти перетворишся на товстого й жирного троля!

– Ха, ха, ха, ха! – карикатурно повільно видавив із себе вчений. – Який прогрес для того, хто ще вчора покірно йшов на бійню. Тобі роги у вухах не тиснуть, пане барАне?!

Я взяв земляка однією рукою в оберемок і промовив:

– Крім клятого пророцтва, на мене тиснеш тільки ти!

Я притиснув Васька ще міцніше, і він захрипів:

– Постав на місце, ведмідь криволапий! Задавиш весь цвіт місцевої інтелігенції!

Я посміхнувся й випустив земляка, той зі зітханням відступив на крок і з кислим обличчям промимрив:

– Е... я тут згадав, що мені ще треба дещо зробити... бувай!

Василь поспішно відійшов.

"Що в нього за дурна звичка жартувати наді мною? – подумав я. – Начебто в одному човні пливемо, а Васько все намагається вимахуватися".

Щоб розвантажити армію від проблем, які накопичилися, ми попрощалися з черговою частиною полонених, які вирішили приєднатися до мого міста, до Ігви. Ми віддали поранених вояків під їхню опіку і спорядили обоз, у якому налічувалося понад дванадцять сотень колишніх полонених. Решта полонених побажали повернутися додому.

"Непростий на них чекає шлях, – подумав я. – Оскільки добиратися багатьом доведеться довгі тижні, а деяким – довгі місяці".

Через добу після битви прибули розвідники, які повідомили про нові переміщення ворожих військ. Чаклуни з'єднали свої армії в одне ціле на східній дорозі та відразу атакували Стабіт. Місто виявилося слабо підготовленим до такого випробування, але, перш ніж чаклуни взяли його, безліч людей встигли піти через південні ворота. Врятувалися також ті, хто міг скористатися човнами й кораблями. У результаті об'єднане військо чаклунів захопило місто минулої ночі. За вже усталеною традицією чаклуни провели темні ритуали, які поповнили ряди полонених, наглядачів і воїнів.

Вранці ми зібрали розширену раду, на якій визначили план наших подальших дій. Коли всі, хто хотів, висловилися, я підбив підсумки:

– Нам потрібно поспішати на південь, але проти шести чаклунів і їхнього об'єднаного війська всі наші хитрощі будуть нікчемними. Тому вступати в бій із військом Фрікса я не маю наміру.

– Що ж ти пропонуєш? – запитав Мстислав.

– Ми зробимо так! – повідомив я, обводячи присутніх поглядом. – Кіннота вирушить слідом за армією чаклунів. Їхнє завдання атакувати хвіст колони полонених і обоз. Бийте наглядачів, перешкоджайте просуванню возів, влаштовуйте засідки й нальоти.

– Це правильно! – підтримав мене Степан.

- Якщо чаклуни відправлять на їхню охорону частину своїх військ, слід бити і їх теж, але тільки здалеку. У ворога немає своєї кінноти, отже, за це їх треба постійно карати, кусаючи їх щоразу з різних боків у найбільш незахищені місця. Уникайте самих чаклунів, пам'ятайте, що вони здатні вбити вас з відстані у сотню метрів.

– Так, тактика сотні дрібних порізів! – кивнув Василь. Побачивши незрозумілі обличчя, він пояснив: – Ворог може померти не тільки від смертельного удару, а й від втрати крові!