Глава 10.

Старий сивий дід, а точніше візник, який помітив пригнічений стан Інгрід, похитав головою і сказав:

– Ти, дівко, мабуть, зовсім голову втратила, якщо хочеш плисти в трюмі на кораблі, повному голодних до плотських утіх матросів! – старий примружився й сказав: – А чи не тебе стражники шукають?

Дівчина злякано похитала головою, що лише переконало старого в правильності своєї здогадки:

– Якщо ти втечу надумала, то тобі краще на той корабель напроситися!

Старий головою вказав у бік нічим не примітного корабля, який стояв на якорі. Поки дівчина дивилася в бік пузатого корабля в центрі затоки, старий потягнув свого коня за вуздечку, розвертаючи віз в інший бік.

Інгрід простежила за тим, як розвертається віз, а потім з надією подивилася на судно. Корабель мирно стояв на якорі, вітрила були спущені.

"Як до нього дістатися? Таку відстань я проплисти не зможу, для цього потрібен човен, на який у мене немає грошей".

Старий тим часом із кректанням забрався у віз.

– А що це за корабель і куди він прямує? – запитала жінка у візника.

– А чорт його знає! – недбало відповів старий. – Але людей набирають, роботу обіцяють. Багато хто з моїх односельців погодилися, може й тебе візьмуть!

Інгрід кивнула.

"Хороший шанс для того, у кого немає грошей".

– А той четвертий із красивими вітрилами? – дівчина вказала на корабель, який по-справжньому вразив її.

Гарний трищогловий вітрильник мав високі борти, довгий бушприт і високу надбудову. Попри свої величезні розміри він здавався легким і швидким.

 – Туди навіть не дивись, дорогенька! – старий похитав головою. – Це корабель довговухих лісових відлюдників. Краще дочекайся човна, який відвезе тебе до людей, в яких знайдеться для тебе вільний кут і робота.

Інгрід з сумом подивилася на гарний парусник.

"Еге ж, не часто зустрінеш у наші дні ельфів за межами їхнього острова. Пихаті й зарозумілі істоти з Елетола, – згадала Інгрід, настанови Понтіуса. – Ельфи мене навіть слухати не схочуть. На жаль, вони до людей ставляться, як до найнижчого сорту. Дивно, що ці самітники взагалі вибралися зі свого острова. Навіть свої справи ельфи ведуть через посередника, а не напряму. Про те, щоб потрапити на їхній острів, захищений магією, й мови бути не може. За останні п'ятдесят років тільки батько Естер зміг домогтися аудієнції в ельфійської ради, куди вже мені, бідолашній, намагатися. Отже, залишається останній варіант".

Інгрід подивилася в бік невеликого транспортного корабля.

"Мені не можна залишатися в Мйолнірі. Треба або йти на південь у Торкетіл, або плисти на кораблі, який бере всіх охочих".

– Виходить, це і є моя доля! – прошепотіла дівчина, від чого їй стало трішки легше.

Стояти на спеці було б нерозумно, тож утікачка сховалася в тіні якоїсь старої комори, вмостилася на діжку і стала чекати. На кораблі час від часу з'являлися люди, але розгледіти звідси нічого не вдавалося. Інгрід витягнула з сумки корж і почала вгамовувати свій голод. Непомітно для себе самої, розморена сонцем, тихим теплим вітром і мірним шумом річкового прибою, дівчина задрімала.

Прокинулася вона від криків чайки. Це сталося вже ближче до вечора, коли сонце схилилося до горизонту. Інгрід потягнулася й одразу схопилася зі свого місця. До цього часу в гавані залишався тільки один корабель, який, як і раніше, стояв на якорі, в той час як інші кораблі вже зникли з поля зору. Однак схопилася жінка з іншої причини, від берега в бік останнього корабля відходив човен із кількома матросами й десятком якихось людей із пожитками.

Інгрід кинулася до берега, але вона не встигала!

– Гей, на човні! Зачекайте! Стійте! – закричала дівчина, збиваючи подих.

Однак матроси не почули Інгрід, або не захотіли чути. Вони вже змахнули кілька разів веслами, і човен, набираючи хід, рушив від берега. Коли Інгрід підбігла до річки, човен уже був на відстані в три десятки кроків. Схвильована й спітніла від бігу жінка кинулася у воду й замахала руками. Люди на човні помітили її й стали показувати на неї пальцями, наперекір цьому матроси продовжували гребти.

Інгрід у розпачі кинулася у воду, одяг одразу ж намокнув, довга спідниця обволікала її ноги, заважаючи плисти й рухати ногами. Сили Інгрід швидко закінчилися, давалося взнаки недоїдання та інші неприємності. Дівчина ледве трималася на воді, невелика хвиля вдарила Інгрід в обличчя, утікачка ледь не захлинулася на вдиху. Коли це сталося вдруге, дівчина ледь не потонула, а човен уже був так близько. Інгрід, ледве перевертаючи кінцівками, пішла на дно, потім зуміла перебороти розпач і знайшла в собі сили рвонути до поверхні, щоб вдихнути життєво необхідне повітря, але одяг і занепад сил тягнули відчайдушну утікачку донизу. У цей момент щось тверде вдарило дівчину по руці. Інгрід інстинктивно схопилася за предмет пальцями, і невидима сила потягла її на поверхню.

– Хапай весло двома руками, дурепо!

- … - Інгрід щосили вдихнула свіже повітря.

– От же, ненормальна, – кричали моряки.

Дівчину втягли в човен, вона відкашлялася, спльовуючи противну річкову воду за борт. Заклопотані обличчя селян стежили за Інгрід, якась жінка погладила втікачку по руці, матроси повернулися до весел, а дівчину дрібно трусило від пережитих подій. Інгрід заплакала і вперше за довгий час це були сльози радості.