Глава 9.

Інгрід змушена була вибиратися з нетрів Мйолніра. Вона могла б поплакати ще трохи, але скінчилися її гіркі сльози.

"Яка іронія, глухий кут у брудному провулку став глухим кутом у моєму житті!"

Дівчина вже не могла ридати й жаліти себе. Дуже хотілося їсти й пити. Вибравшись на головну вулицю, Інгрід попленталася в той бік, звідки долинав шум. Дорогою вона думала про той переломний момент у її житті, коли все її розмірене існування посипалося та почало руйнуватися.

Найперший момент – смерть її батька. Останнього чоловіка з її роду. Але навіть тоді, коли негідник Торсон збожеволів і побажав силою зробити її своєю дружиною, ситуація ще виглядала виправною. Інгрід зрозуміла, що життя різко змінилося, коли в неї з'явилися власні бажання, а не те майбутнє, яке збирався підсунути їй Сігурд. Саме тоді вона помилилася. І якщо один барон, який тривалий час служив її батькові, хотів силою примусити її вийти за нього заміж, то інший барон, молодий, гарний та розумний, міг би скласти їй чудову пару.

Але замість цього вона відштовхнула Ігоря від себе, йдучи на поводу в тих, хто вважав її почуття негідними.

"Чи гідний барон Торсон свого титулу? – міркувала дівчина. – Ні. Титул можна купити або успадкувати, як це зазвичай і відбувається у Кварті. А хороші людські якості ні купити, ні успадкувати не вийде. Або людина йде рука об руку зі своєю совістю, або йде на поводу у своїх темних бажань".

"Цікаво, а моя пристрасть до Ігоря – високе почуття чи мерзенна хтивість?"

Інгрід засоромилася своїх думок, у яких він і вона, до того ж голяка, виробляли в одному ліжку усілякі непристойні речі.

"Я нащадок завойовників, великих братів-магів із Мідґарда, – подумала дівчина. – Як шкода, що мій магічний талант так і не прокинувся. Наскільки простішим було б моє життя, якби я була сильною чарівницею! Мені не довелося б шукати захисту в чоловіків. Я була б сама собі господинею!"

Інгрід зітхнула, її губи та язик пересохли. Біля входу на торговельну площу на неї з підозрою подивилися стражники, один із них навіть спробував підійти, але одразу, скрививши ніс, відсахнувся й відступив. Ніхто з них не захотів мати справу з брудною служницею, від якої смерділо солоною смердючою річковою рибою.

Втікачка з полегшенням видихнула, коли зрозуміла, що загроза минула. Вона вже не вперше оцінила, як добре бруд і нудотний запах може приховувати її красу та благородне походження.

Опинившись у центрі площі біля криниці, Інгрід вдосталь напилася прохолодної води, і вирішила, що вмивати обличчя і чистити одяг поки не варто.

"Тут занадто багато стражників".

У животі забурчало, колишня господиня Межиріччя побачила жебрачку в брудній зеленій туніці, яка стояла на площі з простягнутою рукою та нещасним виглядом. Деякі громадяни жаліли її й вкладали в руку жебрачки мідні монетки.

Інгрід вирішила, що, можливо, їй теж вдасться вирішити частину своїх нагальних проблем подібним чином. Тому вона влаштувалася в одному з людних проходів на торговельній площі та, простягнувши руку перед собою, спробувала зробити нещасне обличчя. Оскільки життя її перетворилося на кошмар, то нічого особливого робити не довелося. Обличчя і так виглядало, що гірше не могло й бути. Брудне, з доріжками від пролитих сліз, воно мало сумний вигляд, тож нічого, крім жалю, не викликало.

Інгрід відчула жалість і огиду до себе:

"Як же низько я опустилася!"

Люди ніби відчули нужду та страждання дівчини. Кілька монет лягли в руку Інгрід досить швидко, вона зраділа їм, але після цього люди перестали подавати милостиню.

"Погана з мене жебрачка".

Втікачка знову зробила сумне обличчя, у цій справі чудово допомагав живіт, який бурчав, гучно нагадуючи про потреби дівчини. В її руку знову лягло відразу кілька мідних монет, але не встигла Інгрід зрадіти їхній появі, як поруч з'явилася жебрачка в зеленій туніці, а з нею ще двоє. Ці теж мали не найкращий вигляд. Одноокий чоловік був худим і засмаглим. Він носив якісь лахміття, в які Інгрід у старі часи не дозволила б навіть загорнути брудну моркву. Третя жебрачка пересувалася за допомогою кривої ковіньки й мала ще гірший вигляд, ніж ці двоє.

– Хто це дозволив тобі просити тут милостиню, а? – на останньому складі голос жебрачки зірвався на вереск.

– Вибачте, я...

– Вибачте! – передражнила її обірванка з ковінькою.

Інгрід спробувала тихо відступити, але одноокий чоловік схопив її за руку й гнівно запитав:

– Куди це ти зібралася, тварюко брудноморда!?

Зробивши перелякане обличчя, Інгрід прошипіла, дивлячись усій трійці за спину:

– Стражники!

При цих словах жебраки різко повернулися до Інгрід спиною і навіть трохи втиснули голову в плечі. Фокус вдався, і колишня шляхетна пані скористалася цим, кинувшись навтьоки, аж п'яти заблищали. Навздогін їй почулася добірна лайка, але втікачка не зупинялася, поки не опинилася за рогом будинку.

Пройшовши кілька вулиць, вона загубилася серед будинків і торгових крамниць. Біля однієї з них вона все ж вирішила зупинитися. З крамниці виходив неймовірний пряний і здобний запах булок з яблуками та корицею. Над входом на старій мотузці розгойдувалося зображення макового кренделя. Інгрід рішуче попрямувала всередину.