Глава 6.

Наступного дня Васько так і не приїхав, натомість прибув обоз, який доправив у фортецю півтисячі новітніх арбалетів. Це була грандіозна подія для всієї армії. Арбалети виявилися зроблені зі сплавів легких металів.

"Той самий сюрприз, про який Васько протуркотів мені всі вуха", – подумав я. Усі дерев'яні частини й частину металевих деталей арбалета, які не несли великого навантаження, замінили на сріблясті деталі й корпус футуристичного вигляду. Арбалет отримав новий зручний, міцний та полегшений приклад.

"Без алюмінію тут не обійшлося", – подумав я, пробуючи на вагу чудернацьку зброю. – "Василь йшов до цього майже рік, але свого все-таки домігся".

Прибули також нові комплекти броні для арбалетників і спорядження для щитоносців. У хвості обозу знайшлося місце для знарядь уже знайомої мені конструкції. Це були скорпіони й рогатки, а також боєприпаси до них. Одних тільки бочок із горючою рідиною виявилося два десятки штук. А ще в обозі були якісь незрозумілі заготівлі, що мали вигляд суцільнометалевих списів. Довелося відкласти їх до приїзду нашого головного інженера. З обозом прийшло також три сотні натренованих воїнів на чолі з мисливцем Всеволодом.

Ось кого я був безмежно радий бачити!

– Майстре Ігорю! – усміхаючись, крикнув мені товариш, одягнений у чорні обладунки.

– Всеволоде! Друже мій! – ми міцно обнялися. – А де Василь?

– Майстер прибуде завтра на новому кораблі! – повідомив Всеволод із повагою в голосі. – Він також просив передати, що везе тобі нові обладунки, які зробили за твоїм розміром!

Обладунки мені справді доводилося робити на замовлення, оскільки мій зріст і комплекція були нестандартними для цього світу.

– Дякую, – усміхнувся я. – Щоправда, мене і старі обладунки влаштовують, але якщо Василь вирішив, що нові будуть кращими за попередні, то я з радістю прийму їх.

– Агов, Вітько! Подивися, хто до нас приїхав!

Описувати подальшу п'янку на честь прибуття друзів і товаришів я не стану. Лише зазначу, що цей "культурний захід" довелося перервати пізно ввечері. Прибув також один з найбільш очікуваних розвідників, на якого від самого початку робив серйозну ставку. Тієї миті у трапезну, яка наповнилася командирами армії Межиріччя, головними серед яких були Мстислав, Всеволод, Степан, Кий і я, увірвався незнайомий мені старшина . За його одягом та спорядженням я зрозумів, що він, найімовірніше, належить до міської варти.

– Воєводо! Воєводо! – він зупинився біля входу в трапезну, дочекався, коли стихне гул голосів, і прокричав. – Упіймали!

І одразу знову перевів дух. Мабуть, він біг сюди від самих воріт міста.

– Кого спіймали!? – запитав сотник Степан, насупивши брови, який навіть у доповідях підлеглих міг угледіти порушення неписаного військового порядку. – Говори чітко, щоб зрозуміло було!

– Шпигуна ворожого спіймали! – старшина уже перевів дух і посміхнувся. – Намагався через головні ворота проїхати, але мої орли його враз розкусили.

– Діду, піди й розберися з цим! – скомандував я.

Мій бородатий охоронець бадьоро вибрався з-за столу та пішов повз отетерілого старшину, мимохідь схопив того під лікоть і поволік із залу.

Ми продовжили бенкет, але не минуло й пів години, як у зал увійшов усміхнений Дід, а за ним слідом чимчикував мій старий знайомий Мустафар. Повненький кочівник з округлим обличчям і маленькими очима посміхався. Тоненькі франтівські вусики Мустафара, як і раніше, звисали по обидва боки від його рота.

– Майстре Ігорю! – він шанобливо вклонився. – Я прибути до Туру, а ці тупоголовий стражника не вміти читати твою грамоту!

– Ти сам-то читати вмієш? – поцікавився зі сміхом Мстислав.

– Ні, тільки рахувати вмію! Але дуже добре. Я могти порахувати до сто разів по тисяча, а більше я не могти.

– Чому ж? – іронічним тоном поцікавився Мстислав.

Мустафар широко посміхнувся, від чого щілинки його очниць звузилися до тонкої лінії майже зімкнутих вій.

– Сильно спати хотіти! – і кочівник посміхнувся ще ширше, показавши два передні зуби.

Усі командири, які уважно слухали Мустафара, покотилися зі сміху, а Степан навіть упав із лавки й довго не міг піднятися, захлинаючись від сміху. На жаль, це був останній із веселих моментів того вечора, оскільки Мустафар, якого я прийняв у розвідку, щоб зручніше було стежити за степом, перекручуючи слова, запинаючись і спрощуючи все, що тільки можна, розповів нам про те, що зміг довідатися про чаклунів, які загрожували Межиріччю. З його розповіді ми дізналися, що наразі ворожа армія широким фронтом прямує на південь, до Стабіта. Було помічено одразу три частини війська, які йшли до північного міста повз територію, яка межувала з Межиріччям.

Очевидно, що, з'єднавшись в одне ціле, вони збиралися атакувати великі міста й поселення навколо них.

Я подумав, що атака на Межиріччя була радше самодіяльністю чаклуна, який хотів вислужитися перед Фріксом, захопивши герцогство нахрапом. А може це було способом відвернути наші війська від того, що збиралися робити основні сили противника. У разі успіху в Межиріччі чаклун міг потім приєднатися до головної армії чаклунів з великою кількістю полонених і пристойною здобиччю.