Глава 5.

Служниця, як і обіцяла, вивела Інгрід таємним шляхом за стіну замку. Останню сотню метрів їм довелося йти по коліно в холодній і брудній воді. Підземний хід вивів їх до рукотворної печери, яка тепер слугувала замковою каналізацією. Донька герцога ледве витерпіла жахливий сморід, сусідство брудних та волохатих щурів та кіптяву від факелів, яка збиралася під низько стелею .

Нарешті обидві вибралися назовні та в нерішучості застигли біля притоки Кришталевої річки. Поки донька герцога намагалася віддихатися, насолоджуючись свіжим повітрям, супутниця накинула собі на голову капюшон і кивнула Інгрід:

– Міледі! – служниця одразу ж відвернулася, маючи намір покинути Інгрід назавжди.

– Я повинна винагородити тебе! – схаменулася шляхетна дама.

– Ні, дякую, міледі. Моя пані вже про все подбала, – жінка показала своїй співрозмовниці мішечок із монетами.

– Куди ти збираєшся йти? – поцікавилася Інгрід, оглядаючи околиці.

– Якщо одну з нас спіймають, краще другій не знати, куди прямувала інша.

Інгрід кивнула, погоджуючись зі служницею, й та поспішила геть.

– Прощавай! – крикнула дівчина, але служниця навіть не обернулася.

Коли супутниця зникла за густими кущами бузку, Інгрід, вже особливо не думаючи, попленталася світ за очі. За годину дівчина вийшла на дорогу, яка вела на південь, але йти нею не ризикнула. Звернула вбік і пішла прямо через поле, поросле високою травою. Ще за пів години Інгрід почула кінське іржання й тупіт копит, пригнулася, і тут повз дорогу проскакав великий кінний загін.

На той момент Інгрід уже так втомилася, вимазалася в пилу й бруді, що, коли довелося падати плазом на землю, міледі навіть не скривилася. Вершники зупинилися на коротку мить, щоб зібратися навколо командира. Той крикнув, щоб усі почули:

– Ми розділимося на розвилці! Далі будемо розділятися навпіл щоразу, як з'явиться роздоріжжя!

– А що, якщо ми її знайдемо? – запитав один із вершників.

– У такому разі... – вітер забрав залишок фрази, а загін продовжував віддалятися в південному напрямку.

Інгрід встала, навіть не намагаючись обтрусити з себе бруд.

"Отакої, від мене тхне, як від портової повії, – подумала Інгрід, хоча ніколи в житті не зустрічала продажних жінок. – Такий "аромат" може привабити хіба що мух!"

З останньої події вона зробила висновок, що її вже шукають. Наставали сутінки, тому вона просто взяла й віддалилася ще трохи далі від дороги, опинившись у полі з високою травою. На жаль, шляхетна пані не відрізняла жито від пшениці, але відчувала різницю між обробленими полями й луками, які призначені для заготівлі трави на зиму.

"Тут, серед високого різнотрав'я, мене ніхто не знайде".

На втікачку накотилася така втома, що вона спробувала влягтися на землю… Та це була не перина, тож дівчина змусила себе спершу попрацювати. Нарвала багато трави, застелила нею землю просто посеред поля й вляглася, маючи намір гарненько відпочити.

Прокинулася вона вночі, страждаючи від холоду й голоду. Шляхетна дама ніколи не відчувала нічого подібного. До ранку вона так і не змогла заснути, тож ледве дочекавшись світанку, дівчина в сукні служниці з радістю рушила в дорогу. Невдовзі, від безперервного руху вона зігрілася, проте голод розбушувався ще більше, до нього додалася спрага.

Іронія долі полягала в тому, що гроші, завдяки королеві Естер, у дівчини були, натомість купити що-небудь за золоті монети – означало поставити себе під удар. Навіть одна золота монета – занадто велика спокуса для звичайних людей.

Коли вдалині показалося рибальське село на березі річки, Інгрід зраділа і навіть трохи прискорила крок.

Жалюгідні халупи, що стояли хаотично й безладно, приховували всередині й зовні не більше п'яти десятків жінок і дітей. Коли вона з'явилася біля однієї з них, то з жалем дізналася, що рибалки пішли на промисел ще вдосвіта, а жінки й діти поснідали з першими променями сонця.

Однак, бідні жінки, які знали голод і скруту, пожаліли Інгрід і нагодували її холодними коржиками, напоїли відстояною в глиняних глечиках річковою водою та навіть вручили їй сушену рибу. Інгрід відмила брудні ноги й трохи відіпрала свою довгу спідницю в річці, а потім навіть хотіла відплатити жінкам з рибальського селища за їхню доброту, але згадала, що за ті золоті монети, що лежали в неї в сумці, можна було купити все це рибальське селище. Тому вона стрималася й замість оплати запропонувала їм свою посильну допомогу.

Це здалося Інгрід непоганим рішенням, оскільки так вона може дочекатися повернення рибалок. Проте з погляду жителів рибальського села її допомога виявилася сумнівною.

Рибальські дружини й сестри навчили її нанизувати рибу на кістяні голки з всунутою ниткою, навчили розвішувати рибні гірлянди для сушіння на спеціальне дерев'яне опорядження. Проте вже за годину, Інгрід так наколола собі пальці, що від образи та болю заплакала.

"Як же мені влаштуватися у світі, де кожен виконує якусь корисну роботу? Таку недотепу, як я, ніхто не захоче взяти до себе на роботу!"

Коли дочка герцога подумки провела повну ревізію своїх навичок і вмінь, то виявилося, що найкраще з того, що вона вміла, було вміння керувати слугами. Ще Інгрід вміла читати й писати. Далі йшло вміння вишивати, але шляхетна пані знала, що вже після години такої роботи її пальці й очі втомлювалися настільки, що німіли й починали боліти. Тож Інгрід розуміла, що й на цю навичку їй розраховувати не можна. А більше вона нічого не вміла.