Глава 4.

На якийсь час ми притихли, кожен думав про своє. Я думав про проклятого барона Торсона, і про долю, яку мені передбачив Понтіус. А також про дівчину, яка не виходила в мене з голови, і про слова, які вимовив Сорен: "Понтіус вважає, що, перемігши мага, армія повинна залишатися в Межиріччі". І про те, що я сам йому сказав: "Але що буде з Інгрід?", – а Сорен відповів мені: "Саме тому він не хотів, щоб ти дізнався про її від'їзд. Особливо до того, як ми вб'ємо чаклуна!".

Мене неначе щось тягнуло у Кварт, хотілося рятувати Інгрід, ніби я лицар у блискучих обладунках, а вона принцеса в полоні якогось дракона.

"Паладин? Тьху!" – сплюнув я. – "Яка ж єресь у голову лізе! У мене ж є обов'язок перед людьми, сотнями, тисячами людей Межиріччя, я маю гарантувати їхню безпеку та думати добробут свого міста Ігви!"

Обов'язки тримали мене немов на прив'язі, але я продовжував міркувати:

"Адже я воєвода, але що ще важливіше, як стверджує Понтіус, я паладин – такий собі символ перемоги над чаклунами! Моя справа керувати військом і берегти Межиріччя від ворога. Чи не так? Хіба Понтіус не говорив про те, що мені слід вирушати до короля, щоб легалізувати свій статус барона? Значить так тому і бути, поїду до короля, заодно дізнаюся, що з Інгрід. Ось тільки там, гарантовано, згідно з передбаченням провидця, опиняться чаклуни зі своїм військом. Що скаже король, коли я до нього приїду? Правильно, він скаже: "ставай у стрій!"

Я підвис: "У будь-якому разі моя участь у генеральній битві неминуча. Можна, звісно, звалити звідси... І кинути все, чого я домігся. Що за вибір, трясця вашій матері, без вибору?! Повинен же бути вихід із пастки?!"

Так я рефлексував близько пів години, поки в моїй голові остаточно не визріла подоба плану.

– Мстиславе! Збирай людей, усі війська йдуть у Тур. Велика частина піхоти піде на плотах і кораблях. Кінні підуть своїм ходом, а піхотинці, які не помістяться на плоти, нехай ідуть під командуванням Степана пішки. Вишліть гінців в Ігву і в Кам'янець. Надішліть гінців на застави, мені потрібні воїни, багато воїнів! Нехай усі вони негайно приєднуються до нас у Турі, замість відправлених воїнів нехай набирають нових рекрутів, щоб міста й застави зовсім уже без захисту не залишилися.

– А ти? – Мстислава, схоже, мій наказ не сильно здивував.

– Я незабаром виїжджаю. Мені потрібно опинитися в Турі якомога швидше!

Невдовзі я та мої охоронці зібралися та виступили на південь. Ми прискакали в Тур до обіду, риссю проїхали вулицями й незабаром опинилися біля входу в цитадель.

У фортеці все було наперекіс. Почнемо з того, що посеред порожнього подвір'я мене зустрів п'яний Олаф, вартові біля воріт залишили тільки одного бійця, на стінах узагалі нікого не було, якщо не брати до уваги купки служниць, які стояли нагорі й витріщалися на мене й моїх охоронців.

– Капітане!? – здивувався я неохайному вигляду Олафа. – Що відбувається?!

Олаф гикнув, потім із вежі, яку всі називали Гвардійською, вийшов хиткий Світозар із великим глечиком у руці.

– Ось! Я знайшов його! – п'яний голос мого старого знайомого ввів мене в ступор.

– Сотнику? – я підняв брову.

Світозар зупинився як укопаний.

– Та ти ж п'яний! – закричав я.

– А що нам ще робити? – вліз у розмову Олаф. – Тим паче... і-і-к... йому!

Олаф спробував ткнути пальцем у бік Світозара, але захитався й мало не впав. Сотник хихикнув і підтримав товариша по чарці:

– Гвардійцям більше нікого охороняти! Усі господарі, – він теж гикнув і покрутив рукою біля голови, – тю-тю.

Дисонанс із відносним порядком у місті пригнічував. Поведінка Світозара й Олафа вибивалася зі звичної поведінки командирів. І якщо від Світозара я за звичкою нічого доброго не очікував, то Олаф неприємно здивував мене своїм дурним п'яним виглядом.

 – Схоже, вони дісталися до фірмового лікеру, – прошепотів Вітько.

– Так! – я повернувся до своїх охоронців і наказав: – Діду, Вітьку! Зробіть так, щоб вони протверезіли, і якнайшвидше! - а сам попрямував у цитадель.

У головній будівлі все було ще гірше, ніж у дворі. Слуги за відсутності господарів розпустилися й відверто ледарювали. Ніхто не займався звичайними справами, працівники безцільно вешталися фортецею, дехто був до нестями п'яний, на сходах, які вели до панського крила, я виявив слугу, який, задерши поділ служниці, натужно пихкав позаду неї, жінка у відповідь стогнала й кричала:

– Так, так! Ще! Давай...

Я штовхнув слугу під коліно, той завалився на бік, незадоволена служниця повернула розчервоніле обличчя й пискнула:

– Ой!

Нахабна парочка, побачивши лютий вираз мого обличчя, по-швидкому відступила.

– Як звірі, – невдоволено буркнула воїтелька, але судячи з блиску її очей, сама вона була б не проти віддатися ницим задоволенням.

Ми піднялися нагору, біля дверей своєї кімнати я ще раз подивився на супутницю. Оля лукаво посміхнулася, очі блищали.

"Інгрід поїхала, незабаром вона вийде заміж за барона Вальґарда, – подумав я. – Можливо, я вже ніколи її не побачу..."